Розді 15. Загублена в часі

Якщо ви думаєте, що після цього щось змінилося то ні. Нас не відправляли на якісь складні завдання і я б сказала, що більше займалася винаходами.

Проходив рік, другий. 

Ми вже встигли відсвяткувати заміжжя більшості з дівчат, я з залишалася самотньою. 

Після того як частина спогадів повернулася для мене це вважалося зрадою. 

У один з днів я випадково дізналася, що лише мене майже не беруть на завдання, хоч мої навички були хорошими. 

 Саме у той момент сталося те, що назавжди змінило мою думку про Фарго. Здається, він таки знайшов спосіб вибачитися навсправжки, а не просто словами, які нічого не означають. 

– Ти йдеш зі мною, – рішуче заявив він, коли я сиділа над черговим винаходом. 

Я ліниво підняла на нього погляд і закотила очі. 

– Фарго от скільки ми разів тобі з Сейною говорили, що не можна так з іншими поводитися…– почала було читати наші класичні нотації. 

Серйозно він був тією самою людиною змінити, яку неможливо. Як сказв так і буде, і сперечатися з ним це марна трата часу, усе одно не послухає. 

Та цього разу його погляд справді змусив мене замовкнути. 

– Ти чого? – обережно перепитала і вже повністю зосередилася на ньому, відклавши свій револьвер, який знову модифікувала. 

– Не набридло ще? – запитав він вдавано спокійно, – ти скнієш тут і тебе що все влаштовує. Куди зникла та Сіона, яка першою дала мені відсіч? 

Я задумано схилила голову на руки. 

І справді…я знову забула про свою мету, легко змирилася з роллю запасної і зачинилася в майстерні. 

Чому я змирилася? 

Чи була я завжди такою? 

Просто після так званого вступу у повстанці я різко відійшла на задній план. У всіх життя тривало йшло і бігло далі, а я втратила мету. 

Раніше я понад усе на світі хотіла цього, та тепер у нас не було нашої кімнати в гуртожитку, наших розмов і я залишилася за бортом. 

Ось чому навіть не звернула уваги, що більше нікому не потрібна. 

Фарго чекав. 

Дивно, але мовчки, наче милостиво надав мені час на усвідомлення. 

– Я навіть не зрозуміла нічого, як роки вже пролетіли, – прошепотіла я, потягуючись і підводячись з місця. 

– Ти потрібна нам усім, Сіоно і тому я прийшов по тебе. 

Я ледь всміхнулася. 

– Чому ж так довго? – поцікавилася. 

– Так ти нас не чула, – легко відповів він і в якусь мить я побачила у ньому зовсім іншу людину. 

Здригнулася. Ні, навіть, якби Тео й потрапив сюди разом зі мною, то точно не як цей персонаж. 

Я підвелася з місця, наче скинула з себе вагу минулих років, наче скидала з себе час, який здається уже почав пилом мене засипати. 

– То куди ти мене тягнеш? – запитала ледве встигаючи за ним. 

– До винуватця твого заслання і Донни. Як виявилося вона про це не знає.

Лідера і не знає, що у неї відбувається. Не вірю. Вона може гарно все приховувати, але точно бути в курсі. 

Елевонда. Та вона реально не знає. Ну як оце, що в чужому городі все помічаєш, а на своїй території ні. 

А от це було справді дивно. Чесно, вона ж жартує. 

Коридори змінювали один одного, а я здається вже надто давно тут ходила, бо вони здалися мені інакшими. Чи навпаки ходила так часто, що вони злилися в один. 

– І ще одне, ми тебе не кидали, просто шукали спосіб витягнути тебе поки ти перебувала в своїй апатії. 

– Я вибачуся опісля. 

– Сподіваюся на це. 

Дивно було те, що вперше за весь час я говорила з ним нормально і при тому це не відчувалося вимушеним. Життя завжди приносить дивні повороти. 

– То як ти можеш мені допомогти? – запитала ледь встигаючи за ним. 

Невже я навіть бігати нормально розівчилася за час свого так званого заслання. 

– Я випадково дізнався про Се Хі і Марокку, вони були разом до його одруження з Афрозіт. 

Я здивовано перевела на нього погляд і він хоче сказати, що ця інформація щось дає. От я розумію якби в нього ще й дитина позашлюбна була. А так хіба дає ця інофрмація, хоча б щось. 

Як виявилося ще й як допомогла. 

– А це ви Сіоно Ельше, тримайте ваш пропуск в Санлоріс. 

Розгублено подякувала і не стрималася від зловтішних слів. 

– В наступний раз сподіваюся ви будете краще виконувати свої обов'язки пане І. 

Ми покинули приміщення переможцями. Як чудово мати когось, хто може вирішити твої проблеми, коли не маєш на це ні сил, ні бажання. Коли просто хочеться назавжди здатися. 

– Дякую, – сказала я невпевнено, – невже ти не настільки погана людина як здаєшся? 

Він на мить зупинився коридором і я помітила ту саму неприємну посмішку за яку його так ненавиділа. То у Фарго все ж був прихований мотив щоб мені допомогти? 

Я інстинктивно відступила до стіни і подивилася на нього впертим і рушучим поглядом. 

Його руки опинилися по обидва боки від мене так, що втікати мені більше не було куди. 

– Мені сумно без напарниці, знаєш таке, – прошепотів схилившись ближче. 

Я задумливо подивилася на нього шукаючи той самий прихований мотив у його словах, але не знаходила. Але була певна, це не можна сприймати буквально. 

– Тоді я зроблю усе, аби ти пошкодував, що я повернулася, – з невинною усмішкою наступила йому на ногу і відштовхнувши його швидко рушила в кабінет лідерки. 

День був не таким вже й поганим. 

Зустрівшись з Донною і обговоривши моє приєднання до найближчої місії, поспішила на тренувальний майданчик. 

Якщо я повертаюся, варто подивитися чи не стали мої навички гіршими через менші тренування.