Розділ 14. Стати повстанцями.

Наступні дні пролітали швидко, що я ледве встигала їх відчувати. Здається я продовжувала безупинно бігти навіть коли не робила цього насправді. 

На щастя, Меріт і Еринія все ж почали прикидатися, що усе гаразд перед іншими, хоч зовсім не розмовляли, щойно переступали поріг гуртожитку. 

Ми не коментували цього, просто раділи, що вони розуміють наслідки. 

Можливо одного дня вони наважаться помиритися, та це точно не настане швидко. 

Я ж крутилася як та білка в колесі. Удень і ввечері тренування з Яриною, після обіду навчання, яке стосувалося мого таємного жетону – винахідниці. 

Відноситися не тільки до чогось одного було складно. Потрібно було сказати, що я хочу бути лише в групі Ярини…

Та думки, що зовсім скоро я зможу потрапити в дослідницький центр і змогти робити щось своє надавала мені сил тоді, коли хотілося впасти. Коли втома увечері накривала наскільки, що здавалося я просто не матиму сил щось робити. 

Але потім я згадувала, що саме заради свого завтра і для того, аби відшукати вчора так важко працюю. 

Дні злилися в один і ось нарешті усе повністю завершилося. 

Ще зовсім скоро і кожний з нас, хто витримав до цього дня зможе назватися повстанцем. Я відчувала гордість і мене переповнювало справжнє щастя від того, що цей день настав. 

Якщо спочатку я зробила такий вибір, лиш тому, що він був єдиним способом вижити у незнайомому і жорстокому світі. Сьогодні це було тому що, прикипіла до цих людей, які мене оточували. Усі такі різні, але стали для мене сім'єю, яку я не хотіла покидати. 

Відчула смуток. 

Здається колись мені таки доведеться звідси піти, хоч серце цього більше зовсім не бажало. 

Сьогодні у нас була посвята і я відчувала, що це принесе зміни і я навіть не знала до чого готуватися. 

–  У першу чергу ми маємо одягнутися як належно, –  сказала Еринія своїм звичним тоном. 

Усміхнулася. Щось має залишатися незмінним. 

Уперше я одягалася не в форму, а в гарну сукню у цьому стилі. Незвичне відчуття, наче я зроду суконь не носить сукню, а тут раптом. 

І навіть зважаючи на те що в цілому вони були однакові, але все одно кожна з нас виділялася. 

Місце у яке ми пройшли, щоб святкувати було тим самим, де чотири місяці тому я вперше зустріла лідерку. Якщо подумати це було зовсім недавно, а я встигнула наскільки привязатися. Час дивна річ, нічого додати. 

–  Піднімемо келихи за наших новопризначених, –  а це був голос Саті, того самого дядечка, як я його подумки називала.  

Ми розмістилися за вільними столиками. Цей напій я ще не куштувала, можливо, раніше ми й не могли це зробити. 

–  Як відчуття? –  поцікавилася Сейна. 

–  Радісні, –  сказала я і ледь всміхнулася, –  наче вдома. 

Я так довго бігла, щоб досягнути цього дня і мабуть уперше відчувала себе на своєму місці. 

–  Як приємно це чути, –  розчулено сказала Ейлір. 

–  Я відчуваю себе так само, –  додала Глорія. 

Ми поглянули на наших двох колишніх нерозлучниць, які тепер сиділи навіддалі, але принаймні за одним столом. 

Я згадала, що їх чекає заміжжя і відчула як мене огортає смуток. 

–  Я запрошу вас на весілля найближчим часом, –  як завжди рівним тоном сказала Еринія. 

Чому усе не може бути легко й просто, чому наш шлях не може проходити безжурно? 

Вистачить того, що у нас є лише сьогодні, навіщо ж псувати його ще більше. 

Я не розуміла цього й не приймала. 

–  У нього був шанс, –  відповіла вона, не зрозумівши, що це її нам шкода і обернувшись до Меріт запитала, наче нічого й не сталося, –  тобі замінили нареченого? 

Вона кивнула, здогадавшись, що краще зараз просто перевести тему і допомогти колишній подрузі. Або ж обидві просто зробили це за звичкою, зважаючи на їхні погляди це цілком могло бути правдою. 

–  Ітен, син нашої Ярини, думаю він буде хорошим варіантом, –  сказала вона таким тоном, наче не про нареченого говорила, а не знаю вибирала щось у магазині. 

Ні, до такого звикнути неможливо. Це ж знущання якесь. 

Після цього ми більше не обговорювали це. 

А потім нам було не до цього, бо почалися танці. Здається ніде більше вони б не могли бути такими як тут. Це було справжнє втілення свободи, щастя і того, що завтра може не настати. 

Я відчула, наче розчиняюся у цій атмосфері і дозволяю їй накрити мене з головою. 

Стомившись я вирішила пройти на коридор, де було холодніше. 

І не одразу збагнула, що поруч, хтось є. 

Фарго. 

Здригнулася і злякано притиснулася до стінки, сподіваючись, що у темряві він таки не помітив мене. 

–  Я хотів вибачитися, Сіоно. 

Підступила крок вперед і здивовано на нього глянула. 

–  У мене вже слухові галюцинації почалися чи Сейна знайшла спосіб як вправити тобі мозок? –  запитала я як завжди огризаючись. 

Ну не вміла я з ним говорити нормально та й не хотіла. 

–  Частково, –  буркнув він, а тоді пояснив повільно, –  я не настільки погана людина, Сіоно, яким ти мене вважаєш. Просто до тебе мені ніхто не відмовляв, –  здається його вибачення були просто порожніми словами і щирості там і граму не було. 

–  Гаразд, –  кивнула я, –  не розумій свою проблему й надалі, –  глянула на нього з презирливістю і обернулася, щоб повернутися в залу і на мить зупинившись додала у тон йому, –  знаєш так і бути я тебе вибачу. 

І ледь всміхнувшись простукотіла каблучками до зали, залишивши його так і стояти розгублено. 

А що він хотів, якщо вибачатися, наче робиш комусь велику послугу, на що взагалі сподіватися? 

Але навіть таке вибачення дало краплю полегшення. Можливо він таки щось зрозумів.