Екстра 4. Еринія.

Коли дівчата заснули я висковзнула з приміщення і направилася в одну з закинутих кімнат гуртожитку. 

Не одразу зрозуміла, що за мною хтось йде, Меріт могла робити це настільки безшумно, що я могла не здогадатися про її присутність. 

–  Ерін, –  нарешті почула знайомий голос і обернулася. 

Зупинилася і зміряла її дещо невдоволеним поглядом, мовляв чому не спиш. 

–  Ти до Авельда, –  це було не питання, а твердження. 

Завмерла, подивившись на неї налякано, наче мене зловили на контрабанді якихось заборонених речовин. 

–  Ти знала? –  сказала я і сама здивувалася тому, скільки емоцій зараз можна було запихнути у це одне коротке запитання. 

Вона кивнула і опустила погляд до землі. 

–  Але чому ти поводиш себе так, наче винна? –  з нерозумінням поглянула на неї, –  хіба не я тут заслуговую на вичитку. 

Вона зробила крок назад, а потім гірко розплакалася. І що за вечір сьогодні такий, спочатку Сіа тепер і Міре(так це скорочення для Меріт)  підхопила. 

–  Я не мала права так з тобою чинити, –  сказала вона крізь сльози і потягнула мене вперед, –  не змушуй його чекати. 

Досі відчуваючи себе так, наче я потрапила у якусь паралельну реальність пішла за нею. 

Авельд, який стояв біля дверей зміряв нас здивованим поглядом, я лиш глянула, мовляв і сама не в темі того, що тут відбувається. 

–  Це було непорозуміння, вибач, що завдала тобі скільки стражданнь, Альде, –  я побачила як його погляд став ще більш засмученим, ніж раніше. 

Колись він теж був нашим другом, але саме Меріт нас і розділила, наче спеціально робила усе, щоб ми троє проводили менше часу разом. 

–  Я знала, що ви зустрічаєтеся від початку до кінця, але егоїстично промовчала, –  продовжила вона, –  хоча думаю від мого зізнання вам стало лише гірше, –  промовила вона з гіркотою. 

Ми з Альдом мовчали, навіть не знаючи, що відповісти після цього я усе ж таки сказала. 

–  Ти не винна. Це я зробила такий вибір, який не був хорошим ні для кого, тому…

Почала було, але подруга мене зупинила. 

–  Не варто. Думаю краще завершити усе тут і зараз, –  і вона просто пішла, не даючи сказати ні слова. 

Я здивовано обернулася до Альда, чекаючи якогось пояснення її діями і сподіваючись, що мої здогадки неправдиві.  

– Вона ж не хотіла сказати цим, що наша дружба завершена…не хотіла ж? – я дивилася їй вслід, але розуміла, що не можу зрушити з місця. 

Вона зробила свій вибір. 

Усе просто – прийми його, Ерін, тоді чому мені настільки не хочеться цього робити. 

– Гадаю, що так, – кивнув він і розплився в полегшеній усмішці, його обличчя більше не було напруженим і сповненим прихованої втоми, – гадаю тепер усе скінчено. 

І він з почуттям виконаного обов'язку направився в інший бік. 

Ні, я…я не можу його так просто втратити. Не тоді, коли й Мері пішла. 

– Ти чого раптом? – схопила я його за руку, сподіваючись на якесь пояснення. 

– Досить Ериніє, – холодно сказав він, – ти колись узагалі задумувалася над тим як ти себе ведеш? – запитав він з усіх сил стараючись не накричати на мене і залишатися спокійним, хоч я певна його до краю переповнювала образа, рочарування і роздратування. 

Чому ти не сказав одразу? 

Але це питання так і застрягло в горлі, він говорив, а не чула. Від самого початку наші стосунки не можна було назвати справжнім коханням, більше моїм знущанням. 

І ще при тому психологічним, а інколи це значно гірше, аніж фізичне. 

– Бачу ти все зрозуміла, – припечатав він холодно. 

У його очах не було ні краплини співчуття, і правильно, я не заслуговувала на нього. 

Я не зупиняла його, не було сенсу цього робити, адже тоді це знову стане тим клятим замкненим колом у яке я нас так легко закинула. 

– Тоді чи зможу я зробити щось аби заслужити, якщо не на прощення, то на…– замовкла, не знаючи як продовжити речення і пауза так і повисла в повітрі. 

– Побачимо, – тихо шепнув він і його кроки почали віддалятися. 

Я не повернулася в свою кімнату залишилася у цій. 

А потім розсміялася. 

Кажуть, коли ти плачеш ти звільняєшся від усіх тих емоцій, які в тебе назбиралися за довгий час, а коли смієшся – це вже божевілля. 

Та однаково й те і інше, спосіб психіки пережити потрясіння. 

Один призводить до порожнечі в середині, абсолютної апатії або ж полегшення. Інший. Я усміхнулася. 

Уперше це далося настільки легко, наскільки й неприродньо для мене. 

– Ериніє, ти ж не можеш так розклеїтися? – почула я наляканий голос Авельда, – ти нам усім в адекваті потрібна, чуєш? 

Він взяв мене на плечі і я подивилася на нього. 

– Мабуть, я й справді збожеволіла, якщо ти мені ввижаєшся, – мій тон був дивним і таким чужорідним, що здавалося я сплю. 

Хотілося б, та я була певна, що таке щастя точно не для мене. Та й не думаю, що Авельд насправді тут є, він сказав, що піде й не повернеться. 

А якщо мені ввижається. Я радісно усміхнулася і міцно обійняла його. 

Якби, це був справжній Авельд, хіба не мав би він мене відштовхнути. 

Тому я відчула як стан божевілля поступово відступає і я відчула, що плачу. 

Та що ж це за день такий! Сіона, Меріт і тепер ще й я. Та хто обіцяла собі жодного разу не заплакати. 

– Знаєш, краще б ти тоді залишився з Ілерін, – прошепотіла я, – не потрібно було обирати мене, Альде. Ти заслуговував на милу і хорошу дівчину, а не на таку зіпсовану стерву як я, – сказала крізь сльози. 

Навіть, якщо це не ти, мені потрібно сказати усе що думаєш. Я приклала руки до його губ, коли він хотів відповісти. 

– Не кажи нічого. Не відповідай, – попрохала якось благально, – я пообіцяла собі не бути слабкою, я пообіцяла захищати усіх, але в кінцевому варіанті змусила тебе перебувати в таких стосунках. 

І замовкла. 

Мій погляд нарешті сфокусувався на його очах і я здивовано подивилася на нього.