Розділ 11. Спогади?

Елевонда. Ну все, нарешті розпочинається моя улюблена арка. Хоча так само я її й ненавиджу, бо нас чекає склофабрика. 

Через місяць

Дні пролітали швидко, змінювалися у тижні, а потім і не помітила як пройшов перший місяць мого життя у новій реальності. 

Спочатку було важко. Надзвичайно. Постійні тренування до яких не звикла, які з кожним разом ставали більш жорстокі. 

Ми мали вміти усе – битися, стріляти і швидко бігати. 

А також було навчання – складне й незрозуміле для людини, яка зовсім не належить цій реальності. 

Єдине хороше для мене це дружба з дівчатами. 

Кожна з них була різна, але я не могла уявити цю компанію інакшою. 

Сейна – яскравий промінчик серед цих темних буднів. Я їй чомусь одразу почала подобатися і вона від мене не відлипала як то кажуть. 

Так само як Глорія, яка сприймала мене як авторитет, хоч я й була ще тим зеленим новачком, який зовсім нічого не тямить. 

Власне вона була нашою ходячою енциклопедією. Серйозно, її феноменальна память інколи лякає. 

Ейлір, наймиліша і найдобріша серед нас. Вона завжди не відмовить у допомозі. Чесно вона нагадувала мені класичних цілителів. 

Ну от знову відчуття, наче у якійсь відеогрі. 

Еринія, яка на перший погляд стерво – та й насправді також. Але за своїх порве. 

Меріт – була, наче клей для нашої команди. Інколи мені здається, що без неї ми просто розпалися. 

І Ярина – наша старша про яку я мало що знала. Хіба те що…

– Ти знову той щоденник пишеш, подружко, – гукнула мене Сейна, коли я мабуть знову її не почула. 

– Ніколи не було і ось знову, – без злості буркнула я і дописавши останні слова закрила зошит і сховала у шухляду. 

– Побігли в їдальню, сьогодні мають дати щось смачненьке і ми просто не можемо запізнитися, – шарпнула мене за рукав і я підвелася. 

Мої очі зблиснули азартом і я швидко побігла за нею. Узагалі їдальня мала свою ієрархію і до цього часу нам надавалася не дуже. Тобто звичайний набір з каші щось до неї, салату і компоту. Смак у якого був жахливим.  

Але тепер, коли наші оцінки підвищилися ми могли претендувати на значно кращий обід. От тільки, ми були не єдині кому пощастило. 

Що ж у своєму студентському житті я завжди найшвидше бігла в їдальню. 

Я на мить завмерла спіткнувшись в думках об незрозуміле слово, але часу зважати не було. 

Опинившись у великому просторому приміщенні, завжди дивував цей факт, взяли підноси і з радістю стали у чергу. 

Перед нами було лише четверо і якщо це не хтось у стилі – ми беремо ще для трьох людей, то сьогодні наш день. 

На щастя, нам відносно пощастило. І взявши усе, що нам подобалося і дозволялося, поспішили за стіл до дівчат. 

– Та невже, нарешті ви перестали тягнути нас вниз, – прокоментувала Рін таким тоном, що якби це були хтось інші, вже б втратили апетит. 

Але ми з Сейною лише задоволено жували, пропустивши її слова повз. Зараз вжливіше поїсти, а потім можна вже й справи обговорити. 

– Так, Ериніє, ми більше не плетемося в кінці, – відповіла Сейна зовсім трішки уїдливо, – тому можеш видихнути з полегшенням, мила, – а ні, помилилася, здається вона таки хоче нарватися на словесний прочухан. 

 – Я була б рада якби ти не пройшла, – сказала вона. 

А я от ні. Сейна для мене вже стала як рідна і лише подумати, що вона зникне з мого життя…ні за що. 

– А я вважаю, що ми усі повинні пройти, – сказала я обережно, але переконливо, – ми ж команда. 

Я не знала як інші відреагують на мої слова, та вони були щирими і справді тим про що я думала. 

Еринія сперлася на руку і поділивши запечене м'ясо на тарілці відповіла. 

– Можеш не вірити, та я прагну того ж. Але бачиш не всі ставляться до своїх обов'язків серйозно, – з неприємною усмішкою протягнула вона, пережовуючи їжу. 

Це натяк, що вона нас “проковтне і не вдавиться” якщо ми не зможемо пройти. 

– Я буду старатися краще, – відповіла, – адже навідміну від вас у мене немає нікого тут, – сказала я з натяком на їхніх впливових у повстанні батьків. 

– У тебе є ми, – раптом сказала Глорія, яка раніше завжди сиділа тихо, – ми є одна в одної і поки ми тримаємося разом, то впораємося зі всім, – здається її надихнули мої слова. 

Усі кивнули. 

Далі обід пройшов мирно і спокійно, а після цього ми вирушили вивчати “Машинобудування” 

І це був предмет у якому ми вцілому дізнавалися про те як працюють парові машини, дирижаблі, потяги і подібне. 

Авжеж не для того, щоб виготовляти самим, а щоб дізнатися слабкі сторони кожного механізму, і в потрібний момент у мить вивести усе з ладу. 

Чомусь саме цей предмет викликав у мене найбільше захоплення і я із задоволенням усе конспектувала, а потім завчала до дрібниць. 

Дивовижно, що одним рухом можна зупинити все, наче якась магія. Хотілося б якнайшвидше застосувати це все на практиці і трохи зіпсувати іншим життя. 

Наступним ми вивчатимемо Стратегії, а опісля Тактики.   

Я вважала їх трохи нудними, але все ж це не змінювало факту наскільки це важливо. 

А ввечері сталося те, про що я думати забула через надто щільний графік. 

Спочатку почав надто сильно боліти живіт так, що навіть дихати стало важко. Я скривилася і поспішила у ванну. 

Може я просто щось не те з'їла? 

Але відчуття нудоти не було. Лише біль, який навіть не думав припинитися. 

Притулилася до холодної стіни, стало на трішечки легше. 

Здається цей світ щиро мене ненавидить. 

Тепер ще й одяг прийдеться прати, добре, що тут видають змінний, який знову ж таки залежить від того наскільки добре я вчуся. 

Вийшла і з відчуттям деякої ніяковісті я підійшла до Ейлір, і тихо запитала.