Розділ 9. У повстанців

Я чула кроки і голоси. 

Хтось підхопив мене, щоб кудись віднести. 

Поклали на ліжко. 

І мозок повністю вимкнувся. 

Коли я змогла розплющити очі – це було невідоме приміщення у якому нікого не було, а моє обличчя було накрите, мабуть, кисневою маскою. Якщо я не помилилася, авжеж. 

Дихати знову було легко і не складно як раніше на вулиці. 

Мені потрібно кудись дістатися і когось знайти, але згадати не виходило. 

Я заплющила очі. 

Через деякий час почула як двері відчинилися. Кроки були тихі, наче та людина не хотіла порушити мій спокій. Медсестра? 

На столик поруч щось поставили. 

– Ти не спиш, – почула я м'який жіночий голос. 

Прикидатися сесну не було і я подивилася на незнайомку. Вона була вдягнута у просту сукню з корсетом і взуття з пряжками. 

Вона зняла з мене маску і допомогла сісти, щоб прийняти ліки, які вона принесла. 

– У тебе було отруєння димом, від цього стане краще, – пояснила вона на мій підозрілий погляд. 

– Дякую, – спробувала сказати, хоч це давалося мені важко, горло надзвичайно дерло і здавалося, що горить вогнем. 

– Не говори, – зупинила вона мене, – ти зараз лікуєшся. 

Я кивнула. 

Мій постільний режим тривав десь біля двох тижнів, хоча я давно втратила лік часу. Увесь цей час я лише їла, спала, пила гіркі ліки і могла ходити тільки шпиталем. 

Потроху моєму горлу ставало краще і ось одного дня медсестра яку звали Марокка сказала, що мене хоче бачити лідерка.

– Лідерка? – перепитала з нерозумінням. 

Попри все голос повертатися не хотів, тому я говорила значно нижчим тоном, ніж могла б. 

– Я не можу сказати. Ти дізнаєшся все лише після її рішення, – кивнула Марокка і опустила погляд, наче й так ляпнула зайвого. 

Мені виділили новий чистий одяг. 

Біла сорочка з корсетом, штани і поверх куртка коричневого кольору, взуття теж було в тон. Зробивши з волосся більш менш гарну зачіску, я невпевнено ступила за дівчиною, навіть не здогадуючись, куди вона мене приведе. 

Ми спустилися вниз в підвал, потім довгим коридором йшли все далі й далі і нарешті опинилися перед важкими здається дубовими дверима. 

Я завмерла на мить, коли вони відчинилися. 

Усередині було так гамірно, що захотілося закрити вуха руками, але я стрималася. Лиш вдихнула і видихнула і спробувала синхронізуватися з простором. 

– Ох це ж наша знахідка. Заходь швидше, – Марокка передала мене невідомомму чоловіку і швидко ретирувалася. 

Як я її розумію, хочу назад у затишну і тиху палату. 

– Вітаю, – тихо сказала я, – голосніше говорити не можу. 

– Я Саті, а ти? 

Завмерла. 

Таке просте питання, але вперше за весь час я чітко усвідомила, що не маю на нього відповіді. 

– Ти зблідла, давай проведу тебе до Донни.

 Я кивнула. 

Цей чоловік викликав якусь довіру, він виглядав, наче батько для молодших, найкращий друг для старших…наче він тут повністю своя людина. 

– О, бачу у нас поповнення, старий, – почула голос збоку. 

– Не витріщайся, Доре, – кинув він. 

За столиками сиділо багато людей і пили щось схоже на пиво. Вони розмовляли і здавалося тут зовсім не існує того, що відбувається на верху. 

Але підсвідомо я розуміла ці люди насолоджуються усім в моменті, бо завтра для них може стати останнім. 

Ось чому для них існує лише сьогодні. 

Я відчувала себе ніяково і зовсім не в своїй тарілці, але мені не було куди податися. Тому зараз я маю зробити усе можливе, щоб ця їхня лідерка не викинула мене як непотрібну річ, а прийняла у це місце. 

Навіть, якщо доведеться переступити через себе. Я ж тут більше нікого не знаю. 

– Приймай новеньку, Донно. 

Це була жінка років сорока з грубими рисами обличчя і навіть деякими шрамами. Її погляд був чіпкий і скануючий, наче вона хотіла дізнатися який вигляд має моя душа. 

Одяг на ній був практичним, чорним. Волосся її також було зібране у недбалу зачіску, такого ж кольору. 

– Це ми ще побачимо. Дякую, що привів її, – кинула вона чоловіку і той відійшов убік поступово віддаляючись. 

“Не йдіть, дядечку. Не залишайте мене сам на сам з цією жінкою!” подумки прокричала я, добре знаючи, що вголос в житті б не наважилася. 

Поклала руки на коліна і склала їх в замок, щоб не тремтіли пальці, але стримати легенький стукіт ноги не могла. Та мені страшно так, що вмерти було б простіше. 

– Я не кусаюся. – раптом сказала вона, спробувавши усміхнутися, – так вигляд у мене суворий і характер нестерпний, але інакше я б і не була лідеркою, – пояснила вона. 

Кивнула і спробувала також усміхнитися, але вийшло погано. 

– Отже почнемо як тебе звати? Звідки ти і як опинилася у тому провулку? – запитала вона розслаблено, а я інстинктивно напружилася притискаючись до спинки стільця. 

Наче це був мій останній захист, щоб не впасти. 

– Я не пам'ятаю нічого, – нарешті прошепотіла, та погляд боялася опустити більше, ніж відвести. 

Вона нічого не сказала, але повернувшись до одного зі своїх людей щось сказала і він швидко покинув приміщення. 

– Можливо ти можеш пригадати якісь події, – почала вона з питання, яке наводить на потрібне. 

Доторкнулася руками до скронь і заплющила очі. 

– Я стою у якійсь кімнаті…вона сіра і брудна…знаходжу рюкзак і маску, а тоді виходжу? – попри все це виходило так, наче я перепитувала. 

Вона кивнула з якоюсь не дуже хорошою посмішкою. 

– Це той рюкзак? – запитала з натиском. 

– Можливо, але я могла б сказати з впевненістю, якби побачила свої речі, – сказала більш сміливо, хоч і обережним тоном. 

Вона вийняла незрозумілий костюм і 

– Мій телефон, – радісно сказала я і тільки після цього до мене дійшло, що тут його не може бути. 

– Гм, і скажи мені будь ласка, звідки у тебе взявся робочий телефон, якщо їх не випускають уже як тисячоліття? – вона говорила таким тоном, що здавалося мене зараз вдавить в підлогу.