Частина 2. Сьогодні. Розділ 8. Ласкаво прошу у мій світ.

Елевонда. Узагалі друга частина була написана раніше за першу. Тому ті моменти, які там могли бути схожими насправді списані з цієї. 

Падати було більш страшно, ніж боляче. Приземлилася на руки і скривилася, коли вдарилася колінами об підлогу. 

Я повільно роздивилася місце у яке потрапила. Звичайна сіра кімната майже без меблів і зовсім невеличка. Невже мене закинуло на якусь окраїну? Можливо через таку відстань в часі це сталося випадково. 

Повільно підвелася і підійшла до столу. 

На столі лежав порожній рюкзак, темно коричневого кольору. Залишено спеціально для мене? 

– Никодиме, ви тут? – покликала, сподіваючись, що він десь поруч, – є тут хтось? 

Але у відповідь була лише тиша. Я була тут сама. 

Почала нишпорити по шухлядах і в одній з них знайшла загорнутий в газету распіратор, а в іншій ключ. 

– Нагадує якусь відеогру або ту, яка називалася втеча з кімнати, – пробурмотіла відчуваючи внутрішню тривогу від того, що усе складається надто дивно. 

У шафі я побачила одяг і відчула ще більше занепокоєння і нерозуміння. Стиль стімпанку? Але ж Нік завжди говорив, що живе в майбутньому, а я завжди була впевнена, що це жанр минулого. 

Я вже здогадалася, що я втрапила у якусь не дуже хорошу ситуацію. Правильно говорять – не спілкуйся з незнайомцями і не йди з ними, коли вони тебе кличуть. 

Та що вже думати, хтозна чи не стало б гірше, якби я тоді відмовилася. 

Ще раз оглянула одяг і скинула його з вішаків обережно поклавши на брудне ліжко.  

Мені вельми не хотілося прощатися з моїм зручним костюмом до якого я так звикла, та виділятися не хотілося. 

Сорочка з корсетом, коричневі штани, взуття з пряжками і шапка усе було мого розміру, наче хтось підготував це спеціально для мене. 

Це лякало мене і викликало дискомфорт. Відчуття, наче мене готують до якоїсь невідомої вистави, сценарій якої мені не відомий. 

– Може це якийсь квест? Ну, я ж казала Ніку, що обожнюю їх. 

Елевонда. Нагадало мені – усі ваші слова можуть і будуть використані проти вас. 

Покрутилася перед дзеркалом і подивившись ще раз відкрила двері. 

І за ними виявилася ще одна кімната, але цього разу із зовсім невеличким вікном. Шкірою пробігли мурахи, це нагадало в'язницю. 

Меблів тут також було дещо більше. 

Глянувши на вулицю через вікно я вжахнулася вже навсправжки. Здавалося, що я знаходжуся під землею, але придивившись зрозуміла це усього лиш густий дим. 

Смог, якщо я правильно пригадала назву? Адже у моєму світі такого не було, відчула невимовне бажання повернутися додому. Та добре знала мене лиш пропустили сюди і кинули на поталу долі. 

Я відчула, що більше не знаю, що мені робити. Бездумно почала шукати принаймні щось та усе було порожнім і занадто запиленим. 

Наче тут уже давно нікого не було, а мене вкинули в найгірше місце з можливих. 

Нетрі міста, про таке я могла лиш чути, ніколи в них не спускаючись. Адже не мала потреби, та й надто бідних районів у нас не було. 

І як в насмішку почула звук повідомлення, яке прийшло. 

Телефон я все ж взяла з собою. 

“Ну як тобі сподобався мій сюрприз, Елексіоно” 

“То це твоїх рук справа…хоча і дурепі було б зрозуміло…але чому окраїна” 

“Ти ж любиш квести. Ось і пройди його. Це допоможе твоєму становленню і розумінню” 

Що за дивні речі він говорить. 

“Вкажи, хоч напрямок у якому йти. Захід, схід, південь північ” 

“Йди до сонця, коли зможеш його побачити ти майже поряд” 

І знову незрозуміло. Хоче сказати, що він тут якась важлива особа до якої йти потрібно далеко від цієї діри. 

Здається, я десь прорахувалася, от тільки де? Здається мене щойно розвели як останню дурепу, а я вже навіть змінити нічого не можу. 

Зціпила зуби від досади. Чому саме я! Стукнула долонею об стіну і штукарка зверху впала ледь не на мене. Весело, ще й ця халупка скоро розвалиться. 

Що він хотів аби я зрозуміла. Ми ж були хорошими друзями, то чому тепер? 

Але вибору все одно не було, якщо залишусь у цьому місці швидше за все незабаром помру, якщо не від голоду, то так від чогось. 

Одягнула маску і знайшовши ще одні двері цього разу вийшла назовні. 

Навіть маска не могла захистити від диму. 

Він здавалося був скрізь. Запах різкий і такий від якого паморочилося у голові. Я спробувала озирнутися. 

Сонце? 

Яке в Тартар сонце, якщо я бачу лише суцільні труби, які здавалося пронизували усе навколо. Наче та павутина. 

І куди тут узагалі йти? 

Мозок здавалося, що зараз вимкнеться і думати було надзвичайно складно. 

А потім пролунав постріл і я завмерла визирнувши з місця де зараз стояла. Це були двоє чоловіків на вигляд близько двох метрів ростом і мабуть вдвічі більші за мене. 

Здригнулася. Закрила рот рукою, щоб не закричати на всю вулицю від жаху. Адже раніше я вбивства могла бачити лише у серіалах, але точно не очікувала, що це станеться у реальному житті. Ще й таким чином. 

Вони не помітили мене. Були зайняті тим, що забирали чи то награбоване чи то якусь плату. 

Притулилася до стіни і почала повільно ступати брудною вулицею, з усіх сил стараючись не видавати зайвого шуму. У мене ж навіть ні гроша за душею. 

А через деякий час і зовсім помчала, навіть не оглядаючись назад. Не думаю, що мене будуть наздоганяти, та ризикувати не хотілося. 

А потім, коли адреналін і страх відступили відчула як повітря покидає легені у голові паморочиться і я втрачаю свідомість. Все ж не може завершитися так жалюгідно?