Розді 15. 2. Моє місце тут.

Я стояла спиною до спини з Фарго і відчувала себе в абсолютній безпеці. 

Дивно, правда? Той кого я щиро ненавиділа виявився справді чудовим і незамінним товаришем у битві. Зараз я відчувала небажаний сором за свої попередні думки. 

"Якби я могла, пожертвувала б ним першим" 

І все ж мені було вкрай не по собі від того, що ми були так високо. Чи точніше мені так здавалося. І хоч з Ратуші відкривався неймовірний краєвид на все місто, спокійніше від цього не ставало. 

– Дивися вверх, якщо тобі страшно, – почула голос Фарго. 

Насправді ця фраза означала не лише це. Не відволікайся і слідкуй за дирижаблем, ось ще одне значення. 

– Так, авжеж. Небо сьогодні напрочуд чисте, навіть хмар немає, – правди ж тут було рівно стільки, щоб не звучало підозрілим. 

Я уважно дивилася у бінокль і відчувала роздратування. Ну й чому він не летить, коли так потрібен, скільки нам ще тут стирчати і відбиватися від набридливих охорнців. 

Розуміла звичайно чому їх так багато, але все ж. 

Нарешті на горизонті завиднілася коричнева точка, яка стрімко наближалася, набуваючи характерних рис дирижабля. Збоку був герб, за яким і можна було зрозуміти, що це патрульні, а не цивільний. Я б собі не пробачила, якби звичайні жителі постраждали. Адже люди невинні у наших розбірках. 

Елевонда. Її наступна фраза якось так моторошно прозвучала. Це ж треба було так написати. 

– Здається, скоро піде дощ, – сказала я з легкою усмішкою. 

– Я пошукаю чи є у наших речах зонтик, – відповів Фарго не обертаючись. 

І я знала він прикриє мене поки я буду розбиратися з дирижаблем. У мене є лише одна спроба і витрачати її потрібно з розумом. 

Я зняла з плеча свою модифіковану гвинтівку, яка була легшою за звичайні. Я притиснула приклад до плеча. Гвинтівка тихо загула, накопичуючи тиск пари. Крізь лінзи прицілу я бачила, як під балоном, поруч із двигунами, тьмяно виблискує мідна сфера гіроскопа.

Один точний постріл і його час завершився. 

Дирижабль сіпнувся, наче той поранений звір, а тоді повільно почав падати вниз. Здатність до керування було втрачено. 

– Ми завершили, – сказала я в рацію, сповіщаючи Еринію про завершення завдання. 

Мій голос був сухим і спокійним, наче щойно я не знищила життя. Хоча...можливо у тому дирижаблі не було багато людей, або що вони не помруть. 

– Сіоно, на третю годину, – крикнув Фарго і я інстинктивно повернулася ліворуч, пізно згадавши, що він мав на увазі іншу сторону. 

Ледве встигнула перекотитися і боляче вдарившись об стіну, вистрелила у охоронця. 

– Дякую, – сказала я, важко видихнувши, коли Фарго простягнув мені руку, допомагаючи встати. 

Насправді ж ці слова стосувалися іншого. Якби не він, мене вже б тут не було. 

– Що там у вас? – почула занепокоєний голос Еринії, – все гаразд. 

– Так, якщо не рахувати того, що Сіону ледь не вбили, – відповів їй Фарго таким тоном, наче насміхався з мене. 

– Чудово, ми теж завершили. Повертайтеся, – останнє слово прозвучало як наказ. 

Ми відповіли, що зовсім скоро будемо і поспішили вниз. Тут у Ратуші був один наш таємний хід, але тільки повстанцям було відмо як з нього пройти куди потрібно, а не в глухий кут. 

На зворотньому шляху нас зустріли ще декілька охоронців, але з ними було не так вже й важко впоратися. 

– Ти стала іншою, Сіоно, – задумливо сказав Фарго. 

– Я стаю однією з вас, усього лиш, – відповіла спокійно. 

Він говорив чисту правду у моїх думках майже не залишилося співчуття чи докорів сумління. І якщо спочатку це надзвичайно лякало тепер чомусь тішило. 

Повстанці не мають відчувати чогось такого, адже вони не думають так само, коли смертельно ранять нас. То ж і я не повинна. 

– Ми чудово впоралися сьогодні, чи не так, – легко перевела тему я, н бажаючи думати про очевидне. 

Жертви нікуди не зникнуть. 

– Аякже, ти була на висоті, напарнице. 

Я усміхнулася. Якби не хотілося визнавати з кожним днем мені було все комфортніше з людиною, яку я мала б ненавидіти. 

Як так вийшло? 

Одного дня, коли я вкотре роздумавала про те, що мені робити зі ставленням до Фарго, він заговорив до мене першим. 

І його слова були надто вже дивними. 

– Я хочу аби людиною, яка мене вб'є була ти, а до того часу захищатимеш, напарнице? 

Збожеволів чи що, подумала я тоді і вже хотіла поспішити в пошуках Марокки, але він зупинив мене. 

– Це ж те чого ти прагнеш, Сіоно. Ти б з радістю пожертвувала б мною, якби могла чи не так? – його погляд заворожував і змушував дивитися прямо у темні карі очі, які при такому освітленні і зовсім здавалися чорними. 

Цікаво у нього є здатність до гіпнозу. Він щось вклав у мою долоню і я зрозуміла, що це швидше за все револьвер. 

– А ти? Невже хочеш того ж? – нарешті спромоглася відповісти я. 

Він кивнув з тою його недоброю посмішкою, яка нічого хорошого не предвіщала. 

– Тоді захищай мене напарнику й надалі, – відповіла тим же і швидко зникла у коридорі. 

Там ми й стали найкращими серед нашої групи. Дивовижна синхронність і розуміння лякали навіть мене, та чомусь у глибині душі я відчувала, що його слова мали подвійне дно. 

Щось схоже я вже чула в тоні іншої людини. 

І найбільше вибивало рівновагу те, що це була вина. 

Чи було щось ще невідоме мені раніше? 

– Земля викликає Сіону, ще одне таке вилітання з реальності і я більше не буду ходити з тобою на завдання! – почула невдоволений голос Фарго і зрозуміла, що вже надто поринула у роздуми, поки ми добиралися. 

– Навіть не думай! – ображено сказала я. 

Надумав ще таку нісенітницю. Ні вже, від мене так легко не відбутися. 

Інші вже чекали на місці зустрічі і ми швидко повернулися назад. 

Навіть не здогадуючись, що за нами слідкували.