Розді 5. 3. Час стабільності.

Наступні дні почали пролітати швидше. 

А ще увесь цей час ми шукали роботу. У новому великому місті, яке ти погано знаєш і розумієш досягти чогось важко. Тому для початку Аш і Вел зайнялися тим, що найкраще вміли.

Уже й не знаю як та навіть тут інформація не стала для них проблемою. Розпитавши то тут, то там вже через тиждень вони подали резюме у декілька провідних компаній. 

Запитаєте, чому цим не займалася Айрін. 

У даному випадку її руки були зв'язані, бо вона була тут звичайно не на пташиних правах, але щось типу того. У попередньому місті їй діяти було вільніше. 

Тому сьогодні я мала проходити співбесіду і дуже нервувалася. 

– У тебе все вийде! – побажали мені друзі на прощання і відправили. 

Аш у своєму стилі навіть перехрестив мене на прощання. Біолабораторія? Для мене це було дивним, я звикла мати справу з формулами і кодами, тому навіть не була певна чим там зможу допомогти. 

Головний офіс зустрів мене великим і просторим холом  коридорами на яких висіли різні картини і прозорим ліфтом з якого можна було бачити усе місто. 

Я ж їхала аж на двадцятий поверх. Скрізь було світло і значно затишніше, ніж у Дослідницькому центрі, де я працювала раніше. 

Постукала в двері і коли мені дозволили увійшла. 

Зустрів мене молодий на вигляд чоловік зі світлим волоссям, що в променях сонця здавалося золотавим. Я одразу відчула до нього якусь довіру і симпатію. Одягнутий у білий халат, він сидів за своїм столом і щось уважно перечитував. 

– Панно Елексіоно Вельдеш? – перепитав він, підіймаючи на мене погляд небесно блакитних очей, і після мого кивка продовжила, – ви прийняті, – коротко сказав. 

Я здивовано завмерла, не розуміючи чи це жарт чи правда. 

– Перепрошую? – таки запитала розгублено, – ви ж нічого навіть не запитали? 

Він поклав папери, які читав до цього і я побачила, що це моє резюме. 

– З такою характеристикою буде злочин не взяти вас, – всміхнувся він, і підвівся з місця. 

– Мене звати Леонід Терен, – і простягнув руку, – вдалої співпраці, панно Елексіоно. 

Я потиснула і кивнула зі згодою, хоча сама зовсім нічого не розуміла. Його дії були дивними і нелогічними, а прізвище викликало відчуття, наче я його вже знаю. От тільки, у моєму оточенні не було жодного Терена. 

Наче я пропустила якийсь важливий фрагмент історії і тепер не можу зрозуміти, де його віднайти. 

Тому вирішила, що краще просто як завжди зробити вигляд, що все гаразд і поцікавитися своїми обовязками. 

Як виявилося для мене майже нічого не зміниться, окрім того, що я матиму свій гарний кабінет з виглядом на Ботанічний сад, який був недалеко звідси. І ще й власну помічницю. 

Непогану зарплату, премії і оплачувану відпустку. 

У раю і умови райські. 

Не те що раніше було. Працюй як проклята ледь не за копійки порівняно з цим. 

Елевонда. А цей світ точно не симуляція? Ні, він щось надто вже ідеальний. 

Хоча коли світ такий, що додому вернутися можна лиш до кота, то є й сенс затримуватися на роботі якомога довше і байдуже вже стає на інше. 

З офісу вибігла відчуваючи піднесення. Роззирнулася довкола і навпроти побачила кав'ярню. Якщо вже тут працюватиму варто перевірити і їжу…

Удома на мене вже чекали, щоб дізнатися щодо моєї нової посади. 

– От  бачиш, а ти хвилювалася, – сказала Айрін,обійнявши мене, – молодець. 

Я усміхнулася, життя знову набувало стабільності. Хаос заспокоювався. 

Чи точніше лише мені так здалося? 

Айрін від свого наміру не відмовилася і тому була зі мною увесь час доброю і милою. Тобто у всьому мені допомагала і завжди на мій бік ставала.

І приносила плед, коли я сиділа на вулиці і забувала про холод.  А ще діставала своїм звичним ранковим привітанням на яке я вже навіть реагувати перестала. 

Але я погоджуватися не збиралася. 

 – Просто скажи навіщо тобі це, – одного разу не витримала Вел і та усе ж таки здалася. 

Айрін сіла поруч з нами на лавці і відкинувшись на спинку заплющила очі. 

– Якщо не…– почала було я, але вона зупинила мене ледь стукнувши по руці. 

– Не збивай, – буркнула. 

Поглянула на небо, яке починало закривати хмарами. Скоро доведеться зайти в дім. 

– Какао, яке ти просила, – почула голос Тео, який звертався до Айрін. 

Вона вдячно кивнула і почала гріти руки. Вони деякий час мовчки дивилися одне на одного, аж поки остання не кивнула. 

– Отже, я була донькою багатих батьків і життя мала безтурботне і щасливе, – на цьому моменті вона усміхнулася з ностальгією згадуючи про ті часи, – все найкраще належало мені і ось я поступила у академію, де й дізналася правду про свого нареченого, – її пальці застукотіли чашкою. 

Вона швидко зробила один ковток і я побачила як на її очах виступають сльози. 

– Спочатку усе йшло добре. Ми познайомилися, а так як були чимось схожими швидко зійшлися. 

Я здивовано піідйняла погляд, раніше, здавалося, що вона відносилася до нього лише негативно, та тепер стало зрозумілим – Айрін належала до еліти. 

Тільки навіть до ще впливовішої, аніж та в якій дозволили опинитися мені. Ще дивовижніший той факт, як вона змогла прикидатися. 

Нагадало сюжет однієї манхви, здається я здогадуюся, що буде далі. А можливо, й помилюся. 

– Та на одному зі святкуваннь дещо трапилося. З одного боку це була зрада з іншого…навіть не знаю як це назвати, – її тон сповнився смутку і якоїсь глибокої давно забутої образи, – важливіше те, що моя найкраща подруга завершила життя самогубством, бо я сприйняла її слова байдуже, – слова точно давалися їй важко. 

Тому я жестом зупинила Айрін. Достатньо. Цього було достатньо, щоб здогадатися про події, які трапилися. 

Вона підвелася зі свого місця і пройшла в приміщення. Хотілося побігти до неї. щоб заспокоїти та розуміла – зараз їй потрібно побути на самоті.