Розділ 15. 1. Перше завдання

Мені було страшно. Моє перше повноцінне завдання мало початися незабаром а я була зовсім у собі невпенена. Чи зможу я чимось допомогти чи стану лиш на заваді іншим? 

Елевонда. Ти занадто багато думаєш, знаєш таке. Краще зосередься на цілі, а не страждай дурнею. 

Її правда – зараз це безглуздо, тому я підвела погляд і подивилася прямо. Ми вже декілька хвилин йшли одним з підземних коридорів і якщо я правильно маємо вийти так, щоб влаштувати засідку. 

Чи принаймні просто вийти. 

– Щойно ми покинемо безпечну зону на тебе можуть будь якої миті напасти, – попередила мене Рін. 

– Краще поки узагалі не висовуйся, – додав Авельд. 

Хоч мені вкрай не хотілося визнавати та я кивнула. Спочатку мені потрібно визначити ситуацію і лише опісля діяти інакше стану героїнею, яка помре перша. 

Нарешті один за одним піднявшись сходами, посунули важку ляду і вийшли на світ Божий. Я ледве стримала крик захолення від побаченого. Це був зовсім інший рівень!

– Не відволікайся, – шепнула Меріт. 

І справді зараз я маю дивитися на все залежно від того як мені вигідно. Наше розташування, куди потрібно йти і шляхи відступу. Хоча для цього з нами завжди були хто від стратегів і тактиків, а ще декілька цілителів. 

Робота інформаторів полягала у тому, щоб дізнатися нашу наступну ціль. 

Мені дещо не подобалося, що Еринія і Ірелін були разом, але здається вони спрацювалися. Можливо та ненависть була не настільки важливою або це було лише через завдання. 

– Глоріє?

– За моїми рохрахунками у нас є десять хвилин, щоб проскочити непоміченими. Далі потрібно розібратися з двома охоронцями і пройти в залу Марельд. Тоді у нас залишається сім, а ні вже шість хвилин, – виправилася глянувши на механічний годинник, – забрати те, що нам потрібно і втекти. 

То ось як це відбувається. Цікаво. 

– Ірелін будь на поготові, – сказала Рін і обернувшись до нас сказала наказовим тоном, – Авельде ти зі мною, Мері з Ітеном, а ти Сіоно вибачай, але з Фарго, – хоча у її тоні не було визнання вини. Цілителі замикаєте. 

Я зціпила зуби, але заперечувати не сміла. Та й він мене витягнув, я маю ще вдячна йому бути. 

Наш одяг був іншим, тому ми майже не виділялися серед місцевих жителів, та все ж я відчувала неспокій. Можливо це через перше завдання, але...

Я уважно розглядала місто...коли почула голос Ірелін.

– Глорі ти ж казала, що патрульних не буде тоді якого милого! – вигукнула вона зялкано і сказала до Ерін – відступаємо. 

Хороше слово звичайно, але ми були прямо на площі. 

– Тихо, – зупинила її Рін, – не забувай ми група туристів з Білого міста, ще не час панікувати, – відповіла спокійно, та все ж рухи змінилися. 

Вона сповільнила свою ходу, а погляд пильно стежив за всім навколо. Ерін була готова віддати наказ у будь яку мить. 

Коли ми опинилися перед потрібною будівлею я на мить зупинилася зачудовано, оглядаючи її. Для цього міста вона була дещо незвичною – білою, лише вікна і вхід обрамлені металевими вставками. Відчувалося, наче ми й зовсім немаємо права тут перебувати. 

На вході й справді було двоє охоронців. 

Але прибрати їх тут надто ризиковано, тому я невпевнено скосила погляд на Рін. У неї ж є план? 

Єдине, що я знала про місію, нам потрібно забрати, чи точніше викрасти один предмет звідси. Для мене це звичайно було дивно, але як виявилося інші знали майже те ж саме. 

– Ми туристи з Білого міста. Ось наші посвідчення особи! – простягнула їх Рін, на її обличчі застигла ввічлива усмішка. 

– Проходьте, – сказали нам та все ж я продовжувала відчувати страх. 

Чи то може я панікую безпричинно? Тому не стрималася і поділилася з іншими побоюваннями. 

– Не дарма, – зітхнула Меріт, коли ми пройшли всередину, – ті в кого ми позичили особу будуть тут з хвилини на хвилину, тому часу у нас обмаль. 

То ось чому мене так тіпає сьогодні. 

Великий світлий хол, який здавався мені надзвичайно гарним щойно ми зайшли, тепер тиснув. Ще гіршим здавалося те, що нам потрібно йти на другий поверх. Після того як більшу частину часу пробула в тунелях, тепер почувалася беззахисно на що вищих поверхах.

– Чи можу я залишитися внизу? – попросила якимось відчайдушним тоном, коли визначали, хто стоятиме на шухері першого поверху. 

– Гаразд, – розгублено протягнула Ірелін, – Рін, залишимо з нею Авельда. 

– Так, – сказали вони. 

– Меріт і Ітен, – ви звязкові, – Фарго ти як завжди наверх, чи з Сіоною?  

– Як завжди, – кинув він, і чомусь у його погляді на мене пробігло щось схоже на жаль. 

Як завжди. Ці слова і справді були схожі на те, що мені тут не місце. Можливо Афрозіт справді мала рацію...хоча ні, саме через неї я не могла приступити до місій і сиділа замкненою. Не час розкисати, адже я маю дуже важливу роль. 

– Що мені робити? – запитала в Авельда, коли інші пішли. 

Він окинув мене здивованим поглядом, мабуть, не очікував від мене такого ентузіазму, а тоді відповів. 

– Ми робимо вигляд, що звичайні гості, щойно приходять справжні, хтось має попередити. Якщо знайдемо ще якісь цікаві артефакти можна забирати, – пояснив все. 

Я кивнула. Непогано. Музей здавався мені незнайомим словом, принаймні, на відміну від деяких інших ніяк не відгукнулося у памяті. 

Ми спокійно ходили туди сюди нижніми залами, водночас слідкуючи і за входом. 

Я уважно розглядала представлені експонати та нічого не викликало у мене нічого окрім звичайної цікавості, аж поки мій погляд не натнувся на те чого тут бути не могло. 

– Навушники, ще й бездротові. Повірити не можу, – прошепотіла я вражено. 

Авельд підійшов до мене, коли побачив, що я зависла. 

– Чого чекаєш, у тебе ж пристрій спеціальний, який дозволить щабрати усе, що потрібно не вмикаючи сирену, – невдоволено, глянувши на мене. 

Я порилася в сумці і справді знайшла незвичний предмет, який мене попросили взяти. То ось для чого він був.