Розді 5. 2. Початок нового життя.

Сьогодні я прокинулася з самого ранечку, щойно перші сонячні промені освітили кімнату. 

Спати зовсім не хотілося тому я вдягнула білий комбінезон з шортами і спустилася на кухню. 

Діо пощастило більше корм у нього був. 

Там вже була Айрін, яка виймала сервіз з гарними чашками. Це був ще один пережиток минулого. 

 – То коли підемо розписуватися? –  запитала вона замість привітання. 

–  Ти про що? –  не зрозуміла я, а коли до мене дійшло захотілося провалитися кудись під землю, –  це був усього лиш жарт та й ми не настільки близькі, щоб я тобі допомагала,  ледь всміхнулася і пройшла до столу. 

Зараз мені точно потрібно було сісти. Айрін тим часом кинула поглядом на годинник і насипала чай у ще одну чашку. То вона знає, що Тео прокидається завжди в один і той самий час. 

Він спустився вниз, привітався і вже хотів відкрити холодильник, але Айрін зупинила його легким жестом руки. 

– Там усе одно нічого немає, Тео. 

Його погляд став дещо винним. Рідкісна емоція, яку можна було в нього побачити. 

–  А хіба та пані Марісса, яку ми зустріли нещодавно не мала б за це відповідати? –  запитав повернувшись до неї. 

–  Вона лише тримає будинок в чистоті, бо я їй за це плачу. А так, вона не знала, коли я точно повернуся, –  відрізала вона. 

Він кивнув і глянув на годинник. Сьома ранку. Цікаво, чи є якісь магазини зараз відкриті. 

–  Куди можна піти за покупками звідси ? –  запитав в неї наступне. 

Я ж допивала чай, смак у якого був не дуже і гризла печивко. Реально, відчуття було, наче зуби об нього зламаю. 

Зробила останній ковток і стала, щоб помити її. Це мені подобалося робити значно більше, ніж готування. 

–  Якщо пішки, то хвилин тридцять, а якщо велосипедом, то й за десять. Це навпростець через поле, –  пояснила вона, –  а тепер відкишайтеся звідси. 

І спочатку штовхнула Тео, а потім і ошелешену мене. Навіть сказати нічого не встигнула як за інерцією пройшла декілька кроків до виходу. 

Двері за нами закрилися на ключ, щоб через мить відчинитися знову. 

–  Це тобі, –  вона простягнула мені капелюх і цього разу зачинилася остаточно. 

–  Вона нас, що зараз вигнала? –  пробурмотіла я вражено, –  Без ключів і грошей. 

Тео ледь розсміявся і закотив очі. 

–  У тебе ж гроші з картки нікуди не ділися, –  резонно зазначив він. 

Я і в нього, але й ти з ним нікуди не хотіла. Та й взагалі хіба Айрін, не збиралася мене вмовити взяти участь у тій її скандальній афері, а тут на тобі. 

–  То вона хотіла нас примирити? –  перепитала таким тоном, наче це найбільша маячня, яку лише можна уявити. 

– Ти ж розумієш, що ми б мали поговорити. 

Я кивнула. За цей час ми пройшли декілька метрів стежкою в полі і ніщо навіть не татякало на те, що десь близько знаходиться справжнє місто. 

Село і люди як говориться. Це все виглядало так, наче ми поїхали на канікули до бабусі, відпочити і набратися сил.

Мабуть, йти пішки була погана ідея. Але ще ніколи я не бачила стільки всього такого справжнього, тому зараз із задоволенням вбирала у себе все це. 

Як чудово, коли навколо немає такої великої кількості задушливої ідеальності. 

–  Ох точно, ти ж згадував якісь умови, –  обернулася я до Тео, хоч до того старанно робила вигляд, що його немає поруч. 

Ми йшли різними боками стежки, як і завжди, мабуть. Поруч, але паралельно. 

–  Справді? –  він зупинився і глянув на мене поглядом, наче й справді не може пригадати. 

У нього якісь проблеми зі спогадами, чи що? Хоча мене ж це не стосується.  

–  Насправді ж я хотіла вибачитися за вчора. Це був тільки жарт, та й ти сам знаєш, що половина з того, що я говорю –  не серйозно, –  сказала я дещо плутано і на одному подиху. 

–  Знаю, –  усміхнувся він цілком щиро, – ти й справді інколи ведеш себе як дитина, –  і пішов собі далі, наче його слова не могли мене образити. 

Я швидко наздогнала я і перейшовши на його сторону торкнулася плеча. 

–  Не хочеш ще щось сказати, – запитала я з небезпечним вогником в очах. 

–  Айрін моя зведена сестра, по матері, –  сказав він узагалі не те, що я очікувала і це змусило мене завмерти, –  дідусь відрікся їх обох. 

Чекайте? Зведена сестра. Здається я точно справжнісінька дурепа. Де тут найближчий монастир у який можна піти? Мені потрібно десь сховатися від сорому і бажано до кінця моїх днів. 

Хоча може краще психлікарня. 

Або в'язниця на крайній випадок. 

Я зірвалася з місця і швидко побігла далі. Ні, я не можу перебувати поруч з ним, коли таке вчудила. 

–  Я мав на увазі, що в тобі є дитяча чарівність і безпосередність, –  кинув він мені навздогін, і додав щось значно тихіше і мабуть не таке хороше як було перше. 

Відстань для мене значно коротшою, хоча добігши до кінця дороги я вже важко дихала і дуже хотілося випити води якої у мене не було. 

А ще я побачила дещо надзвичайно дивне. Це було те саме поле, ті самі вітряки –  усе що вчора, та навіть жодного натяку на стежку якою ми прийшли. Що за дивина? Вона що одноразова? 

–  Про що задумалася? –  запитав Тео, нарешті пройшовши відстань. 

Він як завжди нікуди не поспішав і прийшов на хвилин пять пізніше за мене, хоча може мені так здалося. 

–  Шукаю ліс з якого ми прийшли, –  пояснила я. 

– Це міраж, –  кинув і потягнув мене вперед, до справжнього міста. 

Шкода, мені ліс сподобався думаю тут знайдеться хоч один не ілюзорний. І парки…з качечками і лебедями…завжди хотіла погодувати їх хлібом! 

–  Ти виглядаєш щасливішою? –  вловив мою зміну настрою Тео і з цікавістю подивився на мене. 

–  Та так, ходімо, продукти самі себе не куплять. 

Магазинчик до якого ми вийшли був зовсім невеликим, лише з однією продавчинею. 

І не мав такого різноманіття товарів як у моєму колишньому місті. Я розгублено привіталася і пройшла трохи вглиб не знаючи, що робити далі і як все купувати і куди класти.