Розділ 7. Для того, щоб зустрітися з тобою.

Вона як завжди була повністю занурена у свою роботу. Інколи усе зливалося в одну суцільну лінію – формули, перевірки і створення. 

У першу чергу їй це подобалося. 

У іншу просто не хотіла повертатися додому. Там вона щиро не хотіла перебувати, хоча...

Зберегла останній проєкт і вже хотіла покинути приміщення, коли нарешті зрозуміла, що щось не так. 

Освітлення почало миготіти, а в наступний момент усе погасло. Вона з дитинства боялася темряву і тепер її накрило панікою. Заплющила очі, спробувавши заспокоїтись.  І почала повільно рухатися до дверей. 

Торкаючись руками стін нарешті знайшла і штовхнула їх. 

Але вони не відкрилися. 

– Хто небудь допоможіть! – закричала вона голосно й налякано. 

– Лексі, – почула голос Тео і відчула як дихати стає легше. 

Авжеж вона не заспокоїлася повністю, та тепер принаймні невелика частина тривоги спала. Як вчасно він вирішив навідатися до неї. За весь цей час, що вони були одружені, уперше була рада його чути. 

– Двері…не відчиняються і тут темно, – прошепотіла вона і голос її звучав якось жалібно. 

Він знав про її страх ще з часів, коли вони були друзями. Шкода, що ті часи неможливо повернути. 

– Вдихни і видихни, – почав він тихо і якось гіпнотизуюче, – тепер озирнися навколо і спробуй дійти до ноутбука, щоб ввімкнути резервне освітлення. 

Вона підкорилася і обернувшись так і застигла із ще більшим жахом на обличчі. 

– Тео, на екрані пише вхід і таймер…що мені робити? – ледь вимовляла слова від хвилювання. 

Він замовк, а потім кинув з якимось докором. 

– Думаю це єдиний вихід, тоді я зможу зайти і зрозуміти, що не так. 

Раніше Тео б говорив з нею інакше – тепер, коли усе було зруйновано – вони були лише кимось між справжнім подружжям і вимушеними співмешканцями. Їхні стосунки так переплуталися, що вона вже перестала щось розуміти. 

 – Якщо там таймер думаю тобі варто швидше ввійти, невідомо що станеться, якщо зачекати…– цього разу його тон змінився на більш емоційний і щиро занепокоєний. 

Вона невпевнено зробила декілька кроків назад до екрану, який продовжив світитися, у цій темряві. 

Наче той маяк чи дороговказ і це було ще страшніше. 

– Введіть ім'я користувача, – писало меншими літерами. 

“елексіона” 

Та їй вибило помилку і стандартне пояснення. 

– Ах точно як можна було забути, – буркнула вона. 

“елексіона_04”

Завантаження пройшло успішно і вона почала чекати на те, що станеться далі. 

Прозвучав дивний дещо скрипучий звук, наче старі двері відкриваються. Завмерла обернувшись у той бік. 

Одна з металевих стін повільно відїджала нарешті відкривши прохід достатній, щоб можна було пройти. 

Екран перестав світитися і вона пройшла всередину. Усе одно іншого варіанту не було.  

– Завершила, – кинула наостанок. 

З усіх слів, які вона могла б сказати – лише ці. Та зараз чітко розуміла, навіть, якщо вона не повернеться, не знала, що може сказати. 

Тому що зараз могла легко уявити себе без Тео. 

– Сподіваюся ми більше не зустрінемося. Будь щасливим, – прошепотіла у порожнечу. 

Двері зачинилися за її спиною. Те, що вона бачила перед собою нагадало про міжпланетний коридор, про який раніше, лише чула. Він був створеним для того аби швидко і безпечно діставатися планет, які знаходяться за мільярди світлових років від їхньої. 

– Дивовижно, – на видиху мовила, не маючи змоги повірити своїм очам. 

Цей коридор був прозорим і вона могла спостерігати за усім повз чого проходила. Ось її рідна Земля, залишилася позаду. Вона завжди знала, що вона прекрасна, та тепер здавалася ще вражаючою. 

– Я чомусь думала, що вона менше. 

Вона йшла все далі й далі. За спиною залишився  вже Юпітер, Сатурн до кілець якого здавалося можна було доторкнутися. 

У якийсь момент вона так відволіклася за спостеріганням небесних світил, що ледве встигла відхилитися від астероїда, який здавалося летів прямо на неї. 

– І яка тут безпечність, – прохрипіла вона, відновлюючи дихання від страху. 

Нічого насправді не сталося, для астероїду цей коридор не існував, тому він пролетів крізь нього як той привид. Та це все одно жахаюче. Наче як у якійсь віртуальній реальності, які вона скільки вивчала. 

Вона продовжила свій шлях. Ось вже пройшла Уран і Нептун, а потім сталося найнеочікуваніше за всю подорож. 

Елексіона покинула галактику Чумацький шлях. 

Спочатку це навіть не відчулося. Просто коридор дивно блимнув, мить вона нічого не могла побачити, а коли світ знову став видимим...

Це був вже не її світ. 

Зорі мерехтіли дивним чужорідним сяйвом, а планети не крутилися навколо сонця. Вони пливли, наче у якомусь лиш їм відомомму напрямку за спіраллю. 

Та коридор вів її усе далі й далі. 

Здавалося минула ціла вічність, за яку вона навіть краєм ока вловити чорну діру, яка здавалося хотіла і її затягнути у свою пащу як в того чудовиська. 

Вона побігла, не знаючи, що її лякає більше коридор який таки вирішить розбитися чи діра яка заковтне її живцем. Жоден з цих варіантів не був найкращим. 

Ось чому, щойно побачивши двері за якими був світ Никодима, вона схопилася за ручку як за останній порятунок. 

І відкривши їх відчула як падає вниз, боляче гепаючись об підлогу, чи що це було насправді. 

Подорож завершилася. 

Чи вона лиш розпочинається? 

Елевонда. Ось і кінець першої частини. Квест для читачів – знайти Аша, Вел і Айрі серед персонажів( ну я ж не могла їх просто злити після того як розписала) 

Квест для героїні – просто виживи, Сіоно, просто виживи.