Розділ 6. Кінець свободи.

Усе було надто добре. 

Саме про це я подумала, коли йшла купувати подарунок моїй улюбленій племінниці. Просто у якийсь момент подумала, що за увесь час ми надто вже гарно і чудово жили. Наче благословення якесь. 

І я майже забула про своє життя до. Єдине, що нагадувало про минуле листи про які я нікому не говорила і старанно приховувала. 

І майже не спілкувалася з Никодимом. 

Прийшовши до тями я вирішила розпитати його, де ж він тоді живе і як так вийшло, що ми не зустрілися. 

“Тоді звідки ти…о можливо краще запитати, який у тебе рік” 

“5127 Земля” 

– Очманіти! – викрикнула я на весь будинок і вилка впала на підлогу. 

Ой точно це ж був сніданок, а я навіть не подумала…тому я просто мовчки показала повідомлення. 

Авжеж прийшлося вислухати нотації щодо того, що так робити не варто було. Але що вже. 

“А я лише з 2127 року. Повірити не можу, що ти з такого далекого майбутнього” 

“Знаєш я працюю над тим, щоб ти змогла потрапити у мою реальність. Що ти про це думаєш?” 

Мені було добре і в моєму світі, тому я не збиралася більше нікуди втікати. Мій дім знайдено. 

Та все ж не хотіла і його образити, тому відповіла лиш. 

“Гаразд. Будемо на зв'язку” 

А потім вже не знаю чому та дописала ще дещо. 

“Я теж буду шукати цей спосіб” 

Наше спілкування продовжилося. Набато менше, ніж раніше. Тільки тепер я з цікавістю розпитувала його про таке далеке від мене майбутнє. Три тисячі років здавалися неймовірним відрізком часом і майже неможливим, щоб уявити. 

Я та сама людина, яка завжди вважала, що кінець світу буде близьким, але люди ж живучі створіння. 

Він розпитував мене про минуле, чи точніше моє теперішнє. 

Окремою темою було роль в афері Айрін. Це виявилося складніше, ніж я думала, я ловила постійні косі погляди, коли проходила вулицею. А одного разу мене навіть викликав шеф. Невже звільнить? 

Або понизить у посаді, за цей час я вже стала керівницею креативного відділу і дуже хвилювалася. 

– Панно Елексіоно, який приклад ви хочете показати іншим? – запитав він холодно, але я навіть не здригнулася. 

– Жодного, – коротко сказала я, – це лише справа мене і Айрін, тому...

Він зупинив мене жестом руки. Точно, я ж не хочу втратити роботу. 

– Не забувайте, що віра важливіша за все інше, – промовив він і очі його дивно зблиснули. 

– Тоді я особисто попрошу прощення своїх гріхів, якщо ви дасте меі пропуск, – усміхнулася я, так само як це робила Айірн, коли хотіла аби до неї не лізли. 

Мила, але водночас небезпечна. Він важко зітхнув і хотів сказати щось ще, але просто махнув рукою, щоб я йшла. 

– Ви не звільняєте мене і не понижуєте? – таки не втрималася я і полегшено зітхнула, бо мій найбільший страх справдився. 

– Не можу, навіть, якщо дуже хочеться, – майже прошипів він і мої очі сповнилися розуміння. 

Я притрималася за двері, наче маю впасти. Головне аби їх зараз ніхто не надумав відкривати. 

– Це дідусь...тобто пан Натаніель мене сюди направив? – запитала я не вірячи у це. 

Отже, я пройшла не через свої вміння, а по блату. Ось чому...ми не втекли...за нами досі слідкували. 

Чому ж усе не може бути просто. 

Наші дні були сонячними, а майбутнє здавалося таким безхмарним. 

Але тепер я відчувала як над нами щось зависло. 

Я не могла бути спокійною навіть поруч з друзями і племінницею, хоч і старалася щосили усміхатися. 

А сьогодні на роботі я отримала ще один лист, який вибив у мене землю з під ніг і змусив швидко кинувши все повернутися додому. 

“Вибачте, але мені потрібно звільнитися, шефе” 

Я знаю, що неправильно робити через повідомлення, але іншого виходу не мала. 

Встигнути, потрібно встигнути. Пішки йти було довго, тому я застрибнула у перший автобус, який їхав у мою сторону і почала нервово писати заяву на звільнення. З телефону це було незручно, але іншого виходу не мало. 

– Ви не заплатили, – почула я, але вже швидко бігла додому. 

Вибачте, та мені справді було не до того. Ось і все, наш рай завершився. 

– Що трапилося, на тобі обличчя немає? – запитала розгублено Вал відкривши мені двері. 

Повірити не можу, що забула свою картку. 

– Тео і Айрін вдома? – запитала схвильовано. 

Вал махнула рукою вбік. Айрі сиділа в вітальні і читала книгу, але коли побачила мене спохмурніла. 

– Сіоно, мила моя, що таке. Невже хтось помер? 

Я сумно всміхнулася. Це було таким близьким до правди. 

– Поки ні. 

– Мені здалося, що я почув голос Лексі, – а ось і той, хто потрібен був мені найбільше, – о ти й справді тут…– почав було й одразу замовк, побачивши мій вираз обличчя. 

– Твій дідусь…помирає, – сказала я і не втрималася, заплакала. 

Не розуміла чому це роблю, для мене він був незнайомою людиною, яку я не так часто бачила. 

То чому ж тоді так сумно? 

Тео побілів, наче стіна і був у такому потрясінні…я мала сказати цю новину якось інакше, якось підготувати його…а не випалювати все ось так. 

– Ми повинні повертатися, – сказав він таким тоном, наче вже помер сам, – дякую, що повідомила, Лексі. Якби не ти я не дізнався навіть, – а ось тепер у голосі чулося картання. 

Мабуть, він шкодував, що пішов. Міг же провести більше часу з ним, а тепер…хоча можливо у них були й не дуже хороші відносини. 

– Точніше я, – трохи згодом виправився він, – просто проведи мене Айрі, а далі я сам. 

Це був той Тео якого я знала колись. У цьому місті він змінився, наче його нарешті перестали стримувати. Якщо я правильно здогадалася він хотів бути ідеальним для свого дідуся і ось тепер знову. 

Я відчувала, щойно він покине нас, знову стане попереднім і це не через сум за дідусем, а через вагу, яка ляже на його плечі. Сценарій був визначеним. 

– Я з тобою, – ці слова вирвалися швидше, ніж я їх обдумала.