Розділ 4. Чи можна змінити місце зустрічі?

“Зустрінемося завтра?” 

Прочитано. 

А вона так хотіла сподіватися, що останні дні усе було сном. І що тепер робити? Прийдеться діяти за ситуацією, що вже залишається.

Відповідь також була. 

“Елексіоно, якщо вас щось турбує це не означає, що варто кидатися в крайності. Він відмовив?” 

Роздратовано зітхнула. І чому у нього завжди такий тон, наче з ШІ помічником говорить. З таким успіхом вона могла б розмовляти і з Лікоріс. 

“Гірше. Тепер між нами усе скінчено, узагалі все, тому я просто хочу втекти куди подалі. Будь ласка” 

Це була правда, вона більше не могла залишатися у місті після того, що зробила. 

Думала, що він мовчатиме довго або й взагалі не відповість, але цього разу нове повідомлення прийшло миттєво. 

“Гаразд. Але яке місце зустрічі?” 

І тільки зараз зрозуміла, що ніколи не цікавилася, де він живе і ніколи не згадувала де живе вона.

Ну точно, координати. 

Варто пояснити як найдетальніше, щоб він знав, де її шукати. Швидко ввела потрібні дані і стала чекати. 

“Повірити не можу, що ми з вами живемо в одному місті” 

Вона так і завмерла здивовано взгядаючись в написане. Тоді що, вони могли навіть зустрічатися і навіть не здогадуватися, що знайомі. Це справді дивовижний факт. 

“Неймовірно. Як щодо центральної площі…” 

Надіславши координати стала чекати. 

“Так, мене влаштовує. Це близько до мого дому, як щодо полудня?”

“Підходить” 

Невже зовсім скоро вона побачить людину, яка за цей час стала для неї, наче рідним дядьком чи навіть батьком якого у неї не було пів життя. 

Потрібно купити якийсь подарунок і особисто подякувати за все, що він зробив для неї. Можливо Никодим навіть не здогадувався про це, але він був єдиною людиною, яка завжди  поруч. 

Настрій у неї помітно покращився і вона пішла готуватися. На годиннику була десята ранку і залишалося не так багато часу. 

Поснідала, нагодувала Діо і одягнувшись у звичайні чорні штани і зручний светр взяла кота і поспішила на вулицю. 

Погода здавалася ще кращою, ніж завжди

– Сьогодні точно буде чудовий день, – меланхолійно усміхнулася. 

Діо підвів на неї здивований погляд, мовляв, що це з його хазяйкою відбувається. І чому у неї на плечі рюкзак у який вона склала всі найнеобхідніші речі?

Вона не витримала і таки розповіла усю правду. 

“Збожеволіла” – зміряв він її отим самим котячим поглядом, наче люди для них найбільші ідіоти. 

– Нічого такого, – виправдалася вона. 

І відчула себе ніяково. Але ж вона пропонувала йому залишитися з Віолою, не її проблема, що кіт не погодився. От тепер і має. 

Купивши потрібне  вирушила на площу. До неї йти було, усього декілька кварталів, які вони з Діо хутко проминули. 

Через це ледь не врізалася у незнайомця. 

– Вибачте, – прошепотіла, ніяковіючи. 

– Не хвилюйтеся, краще слідкуйте за дорогою, – сказав чоловік з ледь помітною усмішкою і поспішив далі. 

Вмостившись на довге бетонне підвищення, відкинулася назад, дивлячись на купол. Він був ледь видимим і сонце інколи сліпило нестерпно. І все ж...тут безпечно, на відміну від зовнішнього світу. 

Вона прийшла раніше, тому дозволила собі поринути в думки. 

Спочатку цей купол мав зовсім інше значення – захисту, а потім став засобом контролю. Покинути своє місто майже неможливо...то чому вона ж старається, якщо усе марно?

Боротися усе одно немає сенсу. 

Хоча у їхній утопії давно вже забули про значення такого слова. 

Вона спохмурніла і наче струснувши з себе марення, глянула на годинник. 

12.00, а ніхто так і не прийшов.

Точно  це зараз важливіше, аніж безглузді думки, які невідомо чому снували у її голові. 

Елевонда. У мене те саме питання, але до себе. Хоча ж потрібно було це десь написати. 

Варто краще написати повідомлення і запитати чому він досі не прийшов. 

“Я на місці. А ви, Ніку?” 

“Я буду за десять хвилин, вибачте, що змушую чекати, Елексіоно. Як ви виглядаєте?” 

Вона ще раз оглянула себе, щоб нічого не забути. 

“Червоний светр і чорні штани, а ще поруч зі мною кіт. І думаю Діо ви побачите першим” 

І залишилися чекати. 

Але пройшло десять хвилин, двадцять…

“Ви не прийшли?” 

“Чому ж…це вас ніде немає. Пішли раніше?” 

Здивовано оглянула площу. Нікого схожого на неї не було, тому переплутати її з іншою було просто неможливо. Тоді що не так? 

Здається вона й справді збожеволіла. 

“Я…я…я на місці” 

Розгублено відписала і відчула як до неї підступає страх. Що за маячня тут твориться. 

Никодим на відміну від неї був як завжди раціональним і поміркованим. 

“Отже, що ми маємо. Координати збіглися, місце теж, але ми не можемо зустрітися. Висновок лише один – ми знаходимося або в різному часі, або у різних реальностях” 

Це здавалося логічним, навіть дуже. Але водночас змушувало її знову почуватися жахливо. 

Підняла голову вверх і відчула, що її уперше дратує це ідеальне блакитне небо, стерильність і утопічність. 

Хотілося аби подув сильний пронизуючий до кісток вітер, почалася злива, яка б змогла змити її. 

Вона опустилася на землю, обхопивши руки колінами. 

Втомилася. 

Тільки зараз вона зрозуміла, наскільки втомилася і тепер їй немає куди бігти. 

Її улюблене місто дратувало. А піти не було куди. 

“Тоді, що робити далі?” 

Запитала сподіваючись почути щось таке, що зможе їй допомогти. 

“Якщо чогось щиро прагнути – спосіб завжди знайдеться. А до того давайте жити як раніше”