Розділ 3. Зустрінемося завтра?

Вона не знала навіщо це робить. Ні, справді не знала. Чому підбирає кращий одяг, ніж завжди? Чому так ретельно робить зачіску? 

Чому та, хто ніколи про це не думала зараз крутилася перед дзеркалом, наче готувалася до важливої конференції. 

Хоча знала. 

Сьогодні зранку їй зателефонував дідусь Тео і попросив прийти у його кабінет. 

“Я зробила щось не так?” 

Подумала вона тоді. Та правда яку дізналася була значно гіршою. 

Вона швидко зібралася і налякано пройшла до потрібного кабінету. Декілька хвилин стояла, не наважуючись зайти.

Та все ж невпевнено постукала у двері. 

– Сідайте, панно Мельник, – вона лиш кивнула, навіть не дивуючись, що цей чоловік знає хто, вона насправді. 

– Чому ви хотіли мене бачити пане Вільшанський? – поцікавилася. 

Дідусь Тео виглядав молодше своїх років, був дещо суворим статечним чоловіком і вдягнутий у костюм. 

Його ж очі були глибокого сірого відтінку і дещо лякали, тому дивитися на нього було некомфортно. 

Але й у кабінеті оглядати не було що, надто вже звичайний і стерильний. 

Дідусь мовчав, вона ж не знала чи має право на те, щоб щось сказати. 

– Ви знаєте про нелегальний препарат, який зараз став поширюватися? – запитав пильно спостерігаючи за моєю реакцію. 

Вона лиш міцніше стиснула сумочку від такої уваги до себе. 

– Знаю, – хоч би її голос не затремтів зараз, – і з того, що мені відомо поширився з лабораторії у якій я працюю. 

Він кивнув з ледь помітною усмішкою. 

– Тоді ви могли бачити дивну поведінку Теодора. 

Думки калейдоскопом пронеслися в голові і вона завмерла, вражено прикрила рот долонею і тихо перепитала. 

– Чи не натякаєте ви на те, що його закоханість у цю простачку лише через препарат. 

Вона ледве стрималася, щоб не розсміятися істерично як якась третьосортна лиходійка. Ким та Айрін себе вважає, що дозволяє собі таке. Хвилювання змінило цілковита роздратованість. 

Навіть випрямилася ще більше, ніж раніше. 

Вона настільки звикла, що її прийняли в еліту, що й не зчулася як стала інакшою. І все ж їй це подобалося і вона вважала себе гідною цього місця. 

Дідусь насупився. 

– Можливо. Я б хотів аби ви передали йому антидот, – сказав він і простягнув мені невеличкий флакон у якому була лише одна єдина кругла таблетка. 

Вона прийняла його і сховала в сумочку. 

– Зроблю усе як найкраще, – рішуче всміхнулася. 

Вона нізащо не довзолить їй робити усе, що забажається. 

– Що б ви хотіли за це? 

Задумалася. І чому вона навіть не подумала, щоб просити щось натомість. Адже ризикує, бо є ймовірність, що Тео має справжні почуття до тієї пройдисвітки. 

Якщо так…

– Моє прохання…

Відказала вона і попрощавшись швидко покинула приміщення. Це те, що їй потрібно і відступати вона не збиралася” 

Інше, що наштовхнуло її на це була чергова переписка з Ніком. Запитувати у Вел було якось ніяково, бо останнім часом вона й Аш віддалися від неї, а вона від них. 

Тому запитати у незнайомця з яким ніколи не зустрінешся було б краще. 

“Я…мені подобається один мій знайомий…” 

“Теодор, якщо не помиляюся” 

Швидко зрозумів усе він і вона побачила як йде набирання повідомлення. Цікаво, що він скаже. 

“Тоді зізнайся йому. Краще дізнатися, аніж мучити себе здогадками” 

“Так і зроблю. Давно вже варто було, якщо чесно” 

Запанувала мовчанка у чаті. Вона встигла зробити усі його справи, і лиш тоді побачила відповідь. 

“Чому ж ти чекала до цього часу? Я втратив мою кохану дружину, бо надто довго мовчав” 

Це було вперше, коли він розповів щось про себе. Вона відчула як накриває страх, що у неї все буде так само. Що як уже запізно? 

А ще відчувалася відповідальність за інформацію якою він поділився. Чи дозволено їй розпитати далі чи краще зробити вигляд, що не бачила?

“Про що ж ви її не розповіли, Ніку?”

Усе ж не втрималася і одразу ж вдарила себе по руках. Ну от хто так робить, Лексі! 

Але стрирати було вже пізно – авжеж воно стало прочитаним. 

“Я приховував одну таємницю, а вона коли дізналася не змогла її прийняти. Тепер навіть не знаю чи жива вона чи мертва” 

Це справді не та правда, яку хочеться знати. 

Тому я вирішила перевести тему на щось менш песимістичне, а то не зможу виконати поставлене завдання. 

“Але ж у вас мають бути і хороші спогади. Як ви зустрілися і хто зізнався першим?” 

Це точно допоможе йому почувати себе краще. 

І справді тон став інакшим більш ностальгічним і меланхолічним. Світлим і затишним. 

“Ваша правда, Елексіоно. Усе сталося просто, мене покликав друг в театр на виставу, яку я не планував відвідувати. Вона сиділа поруч…”

Перечитала текст один раз, другий…

Їй ввижається чи що?

Як він міг туди піти, якшо таких установ більше не існує. 

Вона навіть запитала у своєї Ші помічниці, але ні, у місті точно не було жодного звичайно чи кінотеатру. У наш час їх вже не було. 

Ну окей…може він з іншого міста, де таке ще є. 

Але це було дивним. 

В цілому ж історія була логічною. Вони розговорилися, коли зрозуміли, що їм обом це цікаво і продовжили знайомство опісля. Отже, як там кажуть – усе складається так добре, що аж занадто. 

“Ви, мабуть, не повірите, але це вона зізналася першою. Я ж думав, що усе й так очевидно і ледь її цим не образив” 

Боже, яке дурне. Поки не скажеш…

І тільки зараз зрозуміла, що сама через своє небажання руйнувати ідеальну дружбу пропустила ту саму можливість.