Розділ 1. Ви помилилися номером.

На ранок всесвіт вирішив підготувати їй неочікувані змінні, починаючи з незрозумілого повідомлення. 

І дивної поведінки Діо. 

– Ти чого? – запитала вона, активуючи можливість його розуміння, коли той вкотре шарпнув її за одяг, наче хотів вкусити. 

Кіт відповів лише тоді, коли вона дала йому хабар у вигляді смачнішого корму, який був лише для особливої нагоди. 

Ну або тоді, коли хотіла у нього щось дізнатися як зараз. 

– Навколо вас чужорідна енергія, – промуркотів він, вимиваючись після сніданку. 

– То може в лабораторії…– почала було вона, але замовкла. 

Діо так просто не сказав би такі гучні слова. Та й чи не йому як коту розуміти усю цю маячню краще. 

Це була ще одна тема у яку заглиблюватися вона не вважала за потрібне. 

А відкривши останні повідомлення її чекала ще більша несподіванка. 

Слова Діо ще більше підсилили тривогу, тому на зібранні вона була, наче десь не тут і половину слів прослухала. Не добре. Дедлайн близько, а вона навіть не знає як його виконати. 

– Подруго, що з тобою сьогодні? – першою помітила, що шось не так Велері. 

Вона лиш важко зітхнула і більш глухо ніж хотіла відповіла. 

– Аше, ти писав мені сьогодні?

Він глянув на неї без звичної усмішки і відрізав ображено. 

– Ти ж навіть не відповідала скільки ми б до тебе не телефонували. 

– І справді, – додала Вел, спохмурнівши, – о, то лише в Тео дивом вийшло. 

Вона подивилася на них вражено і дещо налякано, а потім простягнула телефон. 

– Невже тебе зламали? – запитала глянувши на друга. 

Уся ця ситуація з кожною хвилиною подобалася їй усе менше. 

– Жартуєш? Це ж неможливо, – самовпевнено відповів друг, але це не було порожнім хвалькуванням. 

Усі замовкли, роздумуючи над цим. Нарешті Тео як найбільш раціональна людина серед них неочікувано сказав. 

– А якщо відписати, – і на наші здивовані погляди продовжив, – ні, я серйозно, варто ж дізнатися, що від тебе хочуть. Можливо це справді просто помилка, – хоча з його виразу обличчя було зрозуміло він не йме цьому віри. 

Вел хотіла було заперечити, але під поглядом свого хлопця замовкла. Той здавалося уже загорівся бажанням дізнатися, хто ж це настільки нахабний, щоб зробити щось таке. 

Поруч з друзями вона відчула себе спокійніше і сміливіше, тому написала стандартне. 

“Ви помилилися номером” 

І вони стали чекати. Час тягнувся довго, але нарешті відповідь була отримана. 

“Якщо ви Елексіона Мельник, то ви саме та кого я шукаю” 

Вона ледь не відкинула телефон, але стрималася. Звідки тому, хто це написав відоме її справжнє прізвище, яке вона давно змінила, виконуючи останню волю батьків. 

Якщо ми зникнемо не дай іншим дізнатися, хто ти насправді. 

Елевонда. Але ж це найбільш поширене прізвище в Україні, хоча це ж на наш час і не ясно, де вона живе. 

Серце забилося частіше і вона закрила телефон рукою. А тоді байдуже відписала. 

“Ви помиляєтеся. Моє прізвище Вельмеш.”

“Але ж імя Елексіона, вибачте, за те що переплутав” 

Та від цього повідомлення вона внутрішньо напружилася ще більше. Тон був дивним, майже насмішливим чи то саркастичним. 

– Ну що там? – почула вона від друзів, які з очікуванням дивилися на неї. 

Заглядати в її телефон не наважувалися, але дізнатися була надзвичайно цікаво. 

– Поки нічого важливого, – почала було вона і запнулася, коли побачила, що текст набирають. 

А потім знову стирають. 

Можна подумати, що тобі там цілі мемуари хочуть написати, а потім виявляється, що це усього лиш одне коротке речення. 

“Мені потрібна ваша допомога, якщо ви справді та ким я вас вважаю. А за це я можу надати вам інформацію про батьків” 

– Він сказав, що знає щось про моїх батьків, але за це просить послугу натомість, – чи то похолола чи навпаки відчула піднесення вона. 

У мозку творилася така каша, що розібрати щось конкретне було неможливо. Надто багато всього одразу. 

Тео і Вел напружилися у їхніх очах читалося, що вони не хочуть аби я ризикувала собою. Та реакція Аша відрізнялася. 

– Як на мене варто принаймні дізнатися, що відомо цій людині, а тоді вже вирішити, – зазначив він те про що сама думала. 

Адже не кожного разу зустрічаєш когось кому відомо щось настільке важливо. Швидко відписала. 

Відповідь не прийшла одразу. 

Тому всі вирішили зайнятися поточними завданнями. Аш і Вел про щось сперечалися і вона вже навіть починала хвилюватися за їхні стосунки. 

Їй робити поки було нічого, тому вона переглядала інші свої проєкти.

– Та скільки можна, – прошипіла вона, обертаючись до Тео, який продовжував пропалювати її поглядом. 

Він вперше промовчав, наче хотів, щоб вона прочитала його думки. 

Чекайте думки? 

Вона активувала чип, який дозволяв це робити і зосередилася на екрані перед нею. 

Спочатку потрібно озвучити свою думку і тоді вона з'явиться на екрані, щоб її міг побачити співрозмовник. Єдиний мінус на далекій відстані це могло діяти з перешкодами. 

“І що вже не так?” – запитала вона невдоволено, визначившись з текстом. 

А потім побачила довгий предовгий текст, який простіше було назвати багато букв, які ліньки читати. 

Мабуть, тому він надав ще й коротшу версію. 

“Лексі, не можна довіряти незнайомим людям, навіть, якщо вони висувають умови від яких здається не можна відмовитися. Будь обережна, будь ласка”

Вона знала, що він говорить правду, але не могла нічого з собою зробити. Адже можливо, її батьки досі живі і навіть, якщо це безглуздо – продовжить у це вірити. 

“Твоя правда, Тео, але кому як не тобі знати, що це означає для мене” 

Він знав. Лише своїм друзям змогла розповісти усе як є і вони підтримували її у тому, щоб щось знайти. Але ні в кого з них не вийшло, які б зв'язки не мали.