Частина 1. Завтра. Пролог. У вас нове повідомлення.

2127 рік, реальність Земля. 

“Аше, це кінець!!! Ми всі помремо!!!”

Вона здивовано дивилися на телефон вже пів дня, її друг зазвичай відповів би на це повідомлення за декілька мілісекунд, а тут…

І чому його немає в мережі, коли він так потрібен?

Набрала номер Велері його вже майже дружини, але та також була поза досяжністю. 

Та вашу ж…

Поруч занявчав її кіт, вимагаючи їжі. 

І справді, навіть кінець світу не привід, щоб не погодувати свого домашнього улюбленця. 

Вона пішла і не побачила, що екран нарешті засвітився зеленим. 

Насипавши у миску корму і доливши свіжої води, пригадала події, які передували написанню повідомлення. 

А справа була ось в чому…

Елексіона і її друзі Ашер і Велері вчилися на факультеті віртуальних реальностей і ще з одним знайомим мали зробити проєкт. І хто б сумнівався, що їхня пресвята трійця зовсім про це забула. 

І тепер їх спочатку приб'є Тео, а потім оживить і прикопає викладач. 

Така собі перспектива в житті, нічого не скажеш. І якщо Ашера і Велері ще можна було виправдати як закохану парочку, то її ніяк. 

– Мяяв. Мяяв,  – невдовлено потерся об ноги кіт. 

 – Вибач, твоя господиня справжня розтяпа. На ще,  – і з цими словами вона всипала ще трохи корму з банки і подумала над тим, що варто було б витратися на те, що кіт може сам якось собі корм дістати. 

Ще й забула як це називається. 

З кімнати почулася знайома мелодія і вона побігла, щоб взяти трубку. 

 – Алло. 

 – Лексі,  – почулося невдовлене від Тео,  – робити щось збираєшся? 

 – Я була зайнята розробкою своєї нової технології і трішечки підзабула,  – наймилішим і найневиннішим тоном сказала вона, сподіваючись, що це подіє. 

 – Те що ти мені подобаєшся, не змінює факту твого промаху,  – непроникно відповів він. 

У голові пролунала ота мелодія, яка звучить, коли програєш. Цього разу вона не відбудеться так легко. 

 – You kill me on the moon, – проспівала рядок з пісні і важко зітхнувши додала,  – гаразд перейдемо до суті, що мені потрібно зробити і я дороблю усе сьогодні. 

Він декілька митей мовчить і вона чує як той щось друкує. 

 – Скинув у чат, глянеш і зробиш. Будуть питання  – ти знаєш, де мене знайти,  – і навіть не попрощавшись нормально і не давши їй і слово вставити, він завершив виклик. 

У цьому був весь Тео, як той ідеальний беземоційний алгоритм у якого в голові комп'ютер. Мабуть, тому вона йому відмовила…хоча потім пошкодувала, але це інша тема про яку згадувати не хотіла. 

Така собі темна пляма її життя. 

Крім повідомлення від Тео в чаті, прийшла і відповідь від Аша. 

І чому він так довго? 

Елексіона відповіла лише коротке “Уже все вирішено” І переглянула список завданнь. У них правду кажучи була ідеальна команда.

Тео лідер і стратег, Аш і Велері відповідають за пошук даних. Вона ж та, хто може привести усе це в дію, тоді Тео перевіряє все. Якщо усе вийшло добре вони завершують і тоді можна вже відсвяткувати. 

Ще на початку навчання їх розділили і якщо спочатку вони всі не дуже ладнали між собою, то зараз вона не уявляла такого, щоб виконувати завдання з кимось іншим. 

Вона відкрила документ і прочитала ще раз. 

“Віртуальна реальність, як спосіб захисту людства” 

Колись це була лиш лякаюча назва, яка могла викликати асоціації чогось незрозумілого і небезпечного. Та зараз це було їхнім майбутнім, яке вони всі створювали разом. 

У їхньому університеті готувалися до всього. 

До можливості переходу на інші планети без перельоту, а через створення спеціальних коридорів. 

До можливості втечі у інші реальності через стабільні портали, які створювала наука, а не магія чи щось таке. 

І до того, щоб зробити віртуальну реальність справжньою. Власне у цьому й полягав їхній проєкт. Якщо усьому настане кінець, вона запуститься і все стане симуляцією у якій вони й житимуть. 

Елевонда. Не знаю як ви, але я правду кажучи, майже не зрозуміла, що це я щойно написала. Чи точніше зрозуміла, але надто це вже дивно звучить. 

Та й зробити це було так само важко як здавалося. Та цього разу їхні старання таки дали якісь плоди. Можливо вони були цілком близько до того, щоб це сталося. 

“Я переглянув, ми з Веллі приступаємо до роботи” 

“Буду чекати” 

Відписала на нове повідомлення і вирішила, що варто трохи прогулятися. 

– Діонісе, – покликала вона свого кота, – йдеш зі мною? 

Багатьох дивував такий вибір клички, але для неї це було в пам'ять про батьків, які досліджуючи час, так і не повернулися додому і десь так і загубилися. 

Їхнім останнім пунктом була античність, тому вона й присвячувала вільні хвилини цій епосі. Та й вона була сама по собі вельми цікавою. 

Мабуть, так вона й зійшлася зі своїми майбутніми друзями такими ж “відірваними” як і вона сама. 

Ашер знав все про те, що вона шукала. Здавалося не існувало інформації, яку б він не міг дістати. 

Велері обожнювала фільми, музику і моду 20 і 21 столітть. 

А Тео затесався до них майже випадково, коли вони обговорювали одну відеогру, а він виявляється її навіть грав. 

За час своїх роздумів вона встигнула спуститися зі свого будинка капсули вниз, і вдихнула повітря. 

Занадто свіже і майже стерильне.  

Усе занадто ідеальне, наче кадр з утопії. 

Небо під очищуючим куполом завжди було блакитним, а погода контролювалася. 

Діо біг поруч і навіть не потребував повідка, якби не правила, таким чемним був улюбленець. 

Зайшовши у магазин і прикупивши потрібне, вона розрахувалася і вийшла. 

Повернувшись  знову ж покормила кота і пообідавши сама, відкрила ноутбук, щоб перевірити чат з іншими. 

Усе було вже готово, тому могла спокійно приступити до своєї роботи.