Розділ 6

Наступного ранку я прокидаюся з чітким планом в голові. Вадим і Катя ще сплять. Тож я сиджу в коридорі й чекаю. Коли сонна Катя встає й, мружачись, йде до туалету, я кидаюся їй на ноги та впиваюся кігтями у шкіру. Дівчина кричить. Я жалібно нявчу й забиваюся в куток. Вадим зіскакує з ліжка й біжить до нас. Перелякано дивиться.

— Що сталося?

— Вона кинулася на мене.

Я роблю невинні очі кота з мультика “Шрек” й знову жалібно нявчу.

— Може ти їй щось зробила? — Питає Вадим розгублено. — Вона просто так на людей не нападає. Минулого разу, коли таке сталося, то були бандити, які намагалися мене обікрасти

— То я по твоєму брешу чи намагаюся тебе обікрасти?! — Катя сплескує в долоні, червоніє і йде в кімнату.

— Я не те мав на увазі, — розводить руками Вадим. — Ну пробач, якщо образив.

Він підходить до неї й обіймає. Притискає до себе. Ну ти подумай, яка ніжна. Отримаєш ще в мене. Я тебе звідси вижену.

— Що будемо їсти? — Запитує Вадим пізніше.

— Можна картоплю посмажити, але треба купити помідори.

— Давай ти почистиш картоплю, а я сходжу до магазину? — Пропонує Вадим.

Катя ствердно киває. Та коли за ним зачиняються двері, я вже стою при вході на кухню й вигнувши спину шиплю.

— Ти чого? — Лякається вона. — Киця-киця-киця. Хороша киця. Пропусти мене.

Я вигинаю спину ще сильніше. Спробуй пройти. 

Потім стрибаю вперед й вона, з голосним вереском, біжить і зачиняється у спальні. Тримаю її там аж до моменту, коли ключ повертається у дверях. Тоді біжу з голосним нявчанням й щойно Вадим відчиняє двері, застрибую йому на руки. Труся мордочкою об його щоку.

— Няв!

— Скучила за мною, маленька? — Вадим зачиняє за собою двері й ніжно цілує мене в ніс. — Катя я прийшов! — Вигукує. Та вона не відповідає. Вадим зводить брови на переніссі. Заглядає до кухні, потім проходить до спальні. Там на ліжку сидить Катя й плаче. 

— Ти чого? — Стурбовано питає й підходить до неї ближче.

— Я нічого не приготувала, бо вона знову напала на мене, — каже білявка, схлипуючи, й показує на мене пальцем.

Я роблю невинний погляд й дивлюся на Вадима з під своїх довгих вій.

— Як таке може бути?

— Ти знову думаєш, що я брешу? — Вона переходить на крик. 

— Що ти хочеш від мене? — Питає Вадим втомленим голосом.

— Щоб ти від неї позбувся. Подаруй її комусь чи здай до притулку. Та поки вона тут я не можу нормально жити.

У кімнаті стає тихо. З жахом очікую вироку Вадима.

— Я її ніколи не віддам. Вона мені життя врятувала. Не думав, що ти така жорстока. Віддати тварину до притулку…

Він хитає головою й виходить з кімнати. Катя ж починає вголос плакати.

— Ти перемогла, — каже мені, коли підіймає заплакані очі. — Та чи буде йому добре без мене? Він страждатиме й житиме сам. Цього ти для нього хочеш? 

Вона встає з ліжка, збирає свої речі назад у валізу, одягається й виходить з квартири. Я ж відчуваю, що моя перемога має гіркий присмак.

Пройшов тиждень.

Я сиджу на ліжку біля Вадима. На роботу він не ходить. Знову постійно спить чи дивиться на стелю. Серце крається, коли бачу його таким. Останній раз він так поводився після моєї смерті, коли я врятувала його на вулиці. Вадим ніби ховає себе заживо. Невже та Катя настільки йому дорога? 

Нявчу, щоб він погодував мене та чоловік навіть не реагує. Я не їла з учора. А він здається набагато довше. Ходжу навколо нього колами. Я такого не хотіла. Не думала, що йому буде так боляче. Невже він справді її любить? Від цієї думки спочатку стає неприємно. Та потім знову дивлюся на його змарніле обличчя й мені стає все одно, що чоловік вже кохає іншу жінку. Хай краще так, ніж страждає. 

Біжу до дверей та вони замкнуті. Голосно нявчу та це не допомагає. Підбігаю до вікна, але воно зачинене. Шкребу по склу кігтями, але крім неприємного звуку результату немає. Знов підбігаю до Вадима, залізаю до нього на спину й впиваюся кігтями у шкіру. Він підскакує, перелякано озирається.

— Здуріла? 

— Вставай! Йди до неї, — кричу у відповідь. — Ти чуєш? Я тебе відпускаю! Лиш би ти був щасливий. Будь, будь ласка, щасливим.

Він не розуміє що я кажу, усвідомлюю у відчаї. Лягає назад і я знову запускаю кігті йому у шкіру.

— Вставай негайно! Вставай! 

Він зіскакує з ліжка. Його обличчя перекошується від гніву.

— Що ти хочеш від мене?

— Щоб ти пішов до неї, а не вмирав тут заживо.

— Я ж тебе не погодував, — каже раптом й ляскає себе по лобі. — От чого ти бісишся.

Він волочиться на кухню, відчиняє холодильник. Там порожньо. Зітхає.

— Добре, зараз піду в магазин. 

Повільно одягається, неначе це коштує йому великих зусиль. Виходить з квартири, збираючись зачинити переді мною двері, та я проскакую у нього між ногами й мчу сходами вниз. 

— Марто! — Кричить він у відчаї. — Повернися зараз же!

Я не озираюся. Вибігаю на вулицю. Здається вона казала, що живе в сусідньому домі. Але який під'їзд, квартира? 

Підбігаю до будинку. Дивлюся на жовті вікна у відчаї. Де ж вона? Як знайти. Цієї миті мене хапають на руки й притискають. Це Вадим наздогнав.

— Чого ти дурненька? — Питає без тіні злості чи роздратування. — Пішли додому. 

Ні! Я була так близько. Я мушу знайти її.

— Вадим? — Раптом чую знайомий голос. Він повертається разом зі мною. Навпроти стоїть Катя з сумкою з продуктами. — Що ти тут робиш?

— Я… — він знічується. — Марта втекла. Я її шукав.

— Зрозуміло, — каже Катя з гіркотою в голосі. — Ну рада була побачитися. Бувай.

Вона збирається йти далі. Та я не можу її так відпустити. Вивертаюся й вистрибую з рук Вадима. Кидаюся до Каті, яка з жахом відсахується від мене. Застрибую їй на руки й починаю мурчати.

— Повернися, — шепочу я їй. — Вадим страждає без тебе. Він заслуговує на щастя. Я не буду більше вам заважати.