Розділ 4

Вже кілька місяців пройшло як я живу у Вадима. А точніше, насправді в себе вдома, де і мала б бути. Спочатку він цілі вихідні спав. Потім з понеділка по п'ятницю ходив на роботу, але коли приходив також завалювався спати. Вставав лише на моє наполегливе нявкання, щоб погодувати. Я з жахом дивилася на смердючу постіль, яку здавалося не міняли ще з часів моєї смерті, бруд на підлозі й розкидані речі. Але знову й знову нявкала, мурчала, лащилася до нього, намагаючись всіма силами привернути його увагу.

Поступово Вадим почав оживати. Ми разом з ним закинули постіль у пральну машинку. А потім помили підлогу. Ви б бачили як старанно я допомагала! Та все одно прогрес просувався повільно. Він часто дивився у вікно й тужливо спостерігав за людьми на вулиці. Ніби очікував, що одного разу серед них там йтиму я. Але ж я тут! Хотілося мені крикнути. Та на жаль Вадим не міг зрозуміти моєї котячої мови.

Однієї суботи сталося диво. Вадим прокинувся вранці, прийняв душ, почистив зуби й почав збиратися.

— Ти куди це? — обурилася я й схопила зубами його за штанину. — А їсти? Куди голодний зібрався?

Він розсміявся. Підхопив мене на руки й поцілував у носа.

— До сніданку корисно гуляти. Так мені Ніка завжди говорила, — його очі на мить стали сумними. Але цього разу він не плакав. — Складеш мені компанію?

Вадим засунув мене за пазуху джинсової куртки й вийшов з квартири. Якщо чесно після всього того, що я пережила на тій вулиці, мені не дуже то й хотілося йти. Можна було просто відчинити вікно й дати мені подихати. А тут на тобі. Дуже дякую. Тягнутися хтозна-куди. З іншого боку це наше спільне побачення, можна сказати. Просто чоловіки вони такі. Не завжди вгадують, що жінці треба.

Ми виходимо з під'їзду й мене окутує свіже літнє повітря. Я примружую очі від яскравого сяйва сонця. Дивлюся на чисте блакитне небо. Давно я цього не відчувала. Все-таки добре, що Вадим мене вивів. 

Мені так тепло й затишно. Я притискаюся до його грудей й думаю, що все буде добре тепер у нас. 

— Ой яка гарна киця, — чую раптом жіночий голос. — Можна її погладити?

— Думаю можна, — невпевнено відповідає Вадим і тільки зараз я розумію, що мова йде про мене.

Що? Хай ця білявка з нарощеними віями навіть не сміє торкатися мене. Та я вже відчуваю в себе на голові дотик прохолодних жіночих пальців. Фу. Бридота. Тільки зараз розумію як почуваються всі ті котики й песики, яких примушують їхні власники терпіти погладжування незнайомих людей. Я жива істота! Агов. Якщо я захочу, щоб мене погладили, то сама підійду і попрошу. Це насильство над особистістю!

Та мене ніхто не питає. Ця жінка продовжує мацати мене.

— Де ви взяли таку красуню? — Мені здається чи вона справді заграє до мого чоловіка? Я відчуваю улесливі нотки в її голосі.

— Ви не повірите. Вона відбила мене від бандитів, які намагалися мене обікрасти. Тож тепер я довічний її боржник.

— Отож, бо й воно, любий! — вигукую я. — Не забувай хто тут готовий померти за тебе. Кидай базікати з цією дівулею й пішли додому.

— Як вона мило нявчить! — вигукує жінка й підсовує свій гидкий палець мені до носа. Я не втримуюся й смачно кусаю його. Білявка відсахується. Так тобі, щоб знала, як лізти до одружених чоловіків.

— Ви пробачте, — збентежено каже Вадим. — Вона не так давно в мене вдома. Ще трохи дика.

— Нічого, — не щиро усміхається жінка. — Це ж киця. На них не можна ображатися.

Диви яка добра.

— До речі я Катя. Живу у сусідній багатоповерхівці. І давай на “ти”.

— Вадим.

Не можу повірити. Шиплю. Агов. З дня моєї смерті ще навіть рік не пройшов, а ти вже знайомишся?

— Вибач, треба йти. Я не погодував її зранку, тому вона не в настрої.

— А як звати твою кішку?

На мить він задумується. За той час, що ми разом чоловік ніяк не називав мене крім “киця”.

— Марта, — каже він.

— Яка я тобі Марта? Я Ніка, телепень. 

Я б ще багато чого йому сказала, та він вже несе мене додому, де годує смачним сніданком — кисломолочним сиром зі сметанкою. Отак треба показувати свою любов — чимось смачненьким. Чоловіки цього не розуміють, але якби вони регулярно приносили смачненьке своїм жінкам, то і сварок було б менше. 

Після сніданку Вадим сідає за комп'ютер, вмикає комедію “Будьмо копами”, сміється. Я заповзаю до нього на коліна. Вмощуюся й також дивлюся. Таким мій чоловік подобається мені більше. Однак помічаю, що я змінююся. Ніби забуваю людську поведінку й вже не дуже розумію, чому раніше вважала цей фільм таким смішним. Але то нічого. Головне, що ми з Вадимом разом. Хай дивиться, що хоче, лиш би був щасливим. Після смачної їжі, в теплі та під хорошу комедію, я засинаю.

Пройшло три місяці. 

Почалася осінь. Погода змінюється, стає прохолодно. Вадим вже не бере мене з собою на вулицю. Якщо чесно, то я не дуже й хочу. Ця пора нагадує про мить моєї смерті. В нас тоді було все добре. Майбутнє ввижалося таким чудовим — будиночок купимо, заведемо дітей. А потім одна мить і темрява. Я сумую за тими часами. Коли могла торкатися його людськими руками, обіймати, спати разом. Минула осінь забрала в мене все. Вадим також сумує. Він знову часто дивиться у вікно. Знову чекає на когось. Я вперше задумуюся, що мене в ролі кішки йому для щастя недостатньо.

Сиджу на вікні й спостерігаю, як він одягається.

— Марто, я в магазин і трішки прогуляюсь. Не шипи. Ти ж сама не хочеш йти зі мною, бо там холодно. 

Він взувається й зникає за дверима. А я притуляюся носом до холодного скла, щоб побачити як він виходитиме з двору. 

Нарешті помічаю його біля перехрестя й раптом поруч опиняється та огидна білявка, Катя. Вона йому щось говорить, а потім вони обмінюються номерами телефонів.

— Ні, — шепочу я. — Не заводь з нею стосунків. Не смій. У тебе є я.

Та він не чує. Сльози застилають мої очі. Це тому, що я кішка. Я застрягла в цьому дурному тілі й не можу навіть сказати йому хто я. Та чому він сам не відчуває? Нам же так добре разом. Навіщо йому вона?