Розділ 3

Приходжу до тями від ніжного дотику до голови. Розплющую очі. Навколо темно й водночас все рухається. В ніс вдаряє аромат Вадимових парфумів. Я підіймаю голову й бачу його! Мого Вадима. З брови в нього на око тонким струмком стікає кров. Він хитається, пригортає мене до себе й кудись несе.

— Вадиме! — Вигукую я, але замість людських слів виходить тонке навчання.

— Прийшла до тями, рятівнице ти моя, — каже він й проводить рукою по моїй голові. — Що б я і робив без тебе. Така маленька, а змогла відігнати злодіїв. 

Він криво усміхається, а я не можу відвести погляду від його змарнілого сірого обличчя. Він осунувся, схуд. Його погляд сумний і тьмяний. Мені серце крається від того, що я бачу. Тулюся до нього щільніше. Час від часу обережно виглядаю з-за його руки й частково впізнаю дорогу до дому.

Нарешті він заносить мене у квартиру й пускає на підлогу. Замикає двері. Стрибаю на столик в коридорі й дивлюся на себе у дзеркало. Я триколірна кішка — суміш білого, рудого й сірого кольорів. Мені стає сумно. Сподівалася, що буду білою пухнастою й породистою кицею. 

Поки Вадим роззувається, йду квартирою. Заглядаю в нашу кімнату. Штори наглухо закриті. Вадим вмикає світло і я бачу захаращені кутки книжками. На столі кілька чашок. Тут неприбрано й смердить шкарпетками. Йду до іншої кімнати, де Вадим перевдягається. Розстелене ліжко, речі валяються прямо на підлозі. 

Моє серце охоплює жаль. Здається Вадим не дуже добре справляється без мене. Ще гірше те, що йому на це плювати.

— Ти, мабуть, голодна? — Питає втомленим голосом. — Ходімо на кухню.

Я радісно нявкаю й щосили біжу за ним. Не пам'ятаю скільки днів вже не їла, але відчуття, що більше не витримаю. 

Він вмикає чайник й витягає з холодильника шматок сиру. Ділить його навпіл: одну половину кидає мені, а іншу кладе на хліб і їсть. Впиваюся в гостинець й здається я ніколи не куштувала нічого смачнішого. Мені так подобається, що не відразу помічаю, як починаю муркотіти. Потім підіймаю очі й втрачаю апетит. Вадим жує свій бутерброд і сумно дивиться у вікно. В його погляді я бачу біль і тугу. 

Залишаю шматок недоїденим й заскакую йому на коліна. Горнуся до нього. Заглядаю в очі.

— Не тужи, не треба. Хіба ти не бачиш, що я тут, — шепочу, але замість слів знов лише муркотіння. Він не звертає на мене уваги. Продовжує дивитися кудись вдалечінь. Потім ставить мене на підлогу і йде до спальні. Залазить в незастелене ліжко й накривається ковдрою.

— Не спи. Треба рану промити й заклеїти пластирем, — кажу я. Він же знову не реагує на моє нявчання й просто засинає.

— Нічого. Все буде добре, — намагаюся себе заспокоїти. — Головне, що ми тепер разом. Я згортаюся калачиком позаду, притуляюся до його спини й також засинаю. Вперше в цьому житті сита, в теплі й у м'якому ліжку.

Коли прокидаюся вранці, Вадим ще спить. Швидко біжу на кухню й доїдаю свій шматок сиру. Потім застрибую на стіл й надпиваю вчорашній чай Вадима.

— Ти що робиш? — Чую невдоволений його голос позаду. — Це ж хто тебе навчив по столах лазити?

Миттю зіскакую на підлогу й підбігаю до нього. Його похмурий вираз обличчя пом'якшується. Він бере мене на руки. Дивиться в очі.

— Ну що з тобою робити, шкода? — Тихо шепоче.

— Любити, — лагідно муркочу у відповідь. — Щиро любити.

Він усміхається, наче справді розуміє, що я говорю. Це вперше бачу посмішку на його обличчі від учора.

— Ти будеш жити зі мною? — Питає Вадим й торкається пальцем мого носа. — Ти вчора так боролася за мене, що ті бандити втекли. Навіть про гроші забули. Тож думаю з мого боку є борг перед тобою.

“Так залиш мене з собою, — думаю я. — Щоб ми завжди були разом”.

— Тільки не знаю чи буде тобі добре зі мною, — каже й похмурніє. — Якби жива була Ніка, була б інша справа.

В його очах знов відображається біль й втома. Він опускає мене на підлогу. Підходить до столу й наповнює склянку водою. Потім повільно йде в спальню й лягає у ліжко.

Цілий день я лежу поруч з ним. Спостерігаю як він майже постійно або спить, або дивиться у стелю. Від цього моє серце розривається. Вадим не живе. Він поховав себе разом зі мною пів року тому. 

Надворі вже сіріє, коли я підповзаю до його вуха й починаю жалібно нявчати:

— Прокинься. Ну прокинься ж ти!

Вадим ворушиться. Повертається. Його погляд зупиняється й фокусується на мені. Кілька секунд він мовчить. Нарешті зітхає:

— Де ти взялася на мою голову!

Встає й повільно йде в коридор. Взуває кросівки, одягає куртку, накидує капюшон й виходить з квартири.

— Візьми мене з собою! — кричу я й біжу до дверей, але вони зачиняються прямо перед моїм носом.

Куди він пішов без мене? Та ще й в такому стані. А раптом на нього знову нападуть? А якщо він не повернеться? Я починаю голосно кричати й плакати. 

Через якийсь час ключ повертається в замку й всередину заходить Вадим з пакетом з продуктами.

— Чого нявчиш? — Каже суворо. — Тебе чутно ще з першого поверху. 

Від щастя, що він знову зі мною я починаю стрибати й мурчати. Він роззувається і йде на кухню. Дістає пачку сухого котячого корма. Я кривлюся. Розраховувала на якісь смаколики, сметанку і сир. Пирхаю. В минулому житті я терпіти не могла молочку. Тепер смаки змінилися. Також Вадим ставить переді мною новеньку мисочку, куди й насипає корм. І ще одну з водичкою. 

— Тепер ти повноцінний член сім'ї, — каже з гордістю. — А ще дивись, що я тобі взяв. — Чоловік хитро підморгує й дістає з пакета маленьку в'язану мишку на мотузці, прив'язану до палички. 

“Я ж не якась тобі кицька тупа”, — думаю я. Та як тільки він проводить мишкою переді мною, не можу втриматися й починаю бігати за нею по кухні. 

— Впіймаю, впіймаю, — кричу я, намагаючись схопити іграшку. Вадим сидить на стільці й глухо сміється. А потім раптом починає плакати. Закриває очі рукою. Я стрибаю йому на коліна й тягнуся до його обличчя.