Розділ 2

Вдихаю й намагаюся відкрити очі. Але не виходить. Я знаходжуся в абсолютній темряві — нічого не бачу й не чую. Відчуваю лише стукіт свого серця. Що? Я не померла? Якщо в мене є серце, то мусить бути й тіло. Та чому я нічого не бачу? Мене охоплює паніка. Стає холодно. Трусить. Раптом хтось чи щось рухає мене й притискає до чогось теплого. Кілька секунд не ворушуся. Потім розслабляюся. Не можу зрозуміти що зі мною. Можливо я не померла і й зараз лежу в лікарні? Чи стала інвалідом, який не може ні чути, ні бачити, але ще сприймає щось на дотик?

Стає страшно. Вадим. Де він? Чи йому зателефонували? Чи знає він що зі мною? І як він зараз тримається? Від всіх цих думок в мене починає боліти голова. Намагаюсь доторкнутися до неї, але здається тіло не слухається мене. Наступної миті відчуваю, що мені до рота щось наливають. Вода? Ні. Схоже на молоко. Бридота. Сіпаюся, відвертаю голову. Намагаюся показати, що не голодна. А потім перелякана і знесилена засинаю.

Коли прокидаюся, все повторюється. Я нічого не бачу, не чую. Час від часу мене притуляють до чогось великого і теплого. Змушують пити молоко. Вперше стикаюся, щоб в лікарнях так поводилися з пацієнтами. А що як я не в лікарні?

Так продовжується кілька днів. Я перестала їх рахувати. Відчай змінився на звичку. Потім з'явилася надія. Якщо можу відчувати, то з божою допомогою рано чи пізно відновлю зір і слух, зможу нормально рухатися. Лиш би Вадим дочекався. Цікаво чи приходить він до мене? Сподіваюся, що так. Хоча його дотики я б впізнала.

Одного ранку я прокинулася й зрозуміла, що відрізняю тіні й світло. Ще через кілька днів я вже чітко бачу сонце й вперше чую спів пташок. Але я все ще не можу нормально рухатися. Я радію сонечку аж до того моменту, коли до мене підходить величезна кішка, хапає мене зубами за шию й підсовує під себе, де сидить ще кілька здоровенних кошенят.  

— Це просто страшний сон, — думаю я й завмираю. — Я прокинуся і все буде добре. Такого ж не буває, правда?

Продовжую вмовляти себе. Й раптом розумію. Вже ніколи й нічого не буде добре, бо тоді на дорозі я таки загинула. Не стала інвалідом, не потрапила до лікарні. Та машина збила мене на смерть. А зараз здається я заново народилася. Кішкою. Й моя котяча мама підібгала мене під себе, щоб я пила молоко разом з іншими кошенятами. 

Від шоку мені захотілось закричати. Так і зробила. Та замість крику почула пискляве нявчання. 

Пройшло ще кілька жахливих днів. Я вже чітко все чую і бачу. Лише з координацією рухів проблема. Іноді падаю, бо не можу втриматися на своїх тонких лапах. А ще до болю, до відчаю сумую за Вадимом. Кожну хвилину думаю про нього. 

Мої очі вже добре бачать. Тож уважно все обдивившись і полазивши по закутках, розумію, що ми безхатні коти. Мама кішка народила нас під дерев'яним порогом старого покинутого будинку. Все життя я співчувала таким тваринам, а тепер сама опинилася на їхньому місці. Зараз ніби весна, судячи з зелених бруньок, але колись прийде зима, а з нею й страждання від холоду та голоду. Від цих думок стає страшно, бо я пам'ятаю наш з Вадимом домашній затишок. Поволі пробую відходити від мами-кішки. Та вона незмінно знаходить мене й повертає назад. 

З кожним днем я почуваюся впевненіше й вже можу добре контролювати свої рухи. Відчуваю таку свободу, якої не було в людському тілі. Сьогодні я залізла всередину будинку, видерлася старою шторою до стелі й змогла застрибнути на напіврозвалену шафку, яка в десять разів вище за мене. Коли зіскакую на підлогу, голосно нявчу й біжу до мами кішки. Вона з гордістю дивиться на мене і якусь коротку мить я не думаю про чоловіка. 

Мені здається, що я кішка. Потім мене проймає жах від того, що я забуду Вадима й своє людське життя. І я даю собі обіцянку завжди пам'ятати його і як тільки з'явиться можливість, втекти звідси й відшукати свого чоловіка. Потім я знайду спосіб показати йому хто я насправді. І ми знову будемо разом. 

Тож тепер просто чекаю на вдалий момент. Нещодавно я знайшла шматок сиру й з'їла його. Тож мені вже не потрібна мама кішка. Я можу самостійно їсти, рухатися, бачити й чути. Одного ранку, коли мама кішка навчала інших кошенят як умиватися, я тихенько вилізла з під порога й попрямувала з двору. Вже біля воріт я востаннє озирнулася, подумки попрощалася зі своєю котячою сім'єю й попрямувала до дороги. Я мушу знайти Вадима. Якщо мої підрахунки вірні, то з моменту моєї смерті пройшло десь пів року. Треба впевнитися, що з ним все гаразд.

Сміливо ступаю дорогою, але все ж мені страшно. Раніше, коли я була людиною, то навіть не уявляла, який цей світ лячний для інших істот. Кілька разів мені довелося залазити на дерево від зграї собак, які збиралися розірвати мене на шматки. Потім тікала від котів, які захищали свою територію. За день я втомилася. Почуваюся самотньою, покинутою і нещасною. Тож знаходжу картонну коробку біла сміттєвого бака й залізаю туди. Згортаюся клубочком. Мені хочеться плакати, але я мушу бути сильною. Заради нас з Вадимом. Перед тим як заснути, останнє що бачу — це кохані, добрі очі свого чоловіка.

Прокидаюся від того, що боляче вдаряюсь головою об асфальт. Якась людина штовхнула ногою мою коробку і я з неї випала.

— Пішла звідси, — чую роздратоване. Шиплю й швидко ховаюся за сміттєвий бак. 

Мені знову хочеться плакати. Якби тут був Вадим, він не дав би мене ображати. А ще я голодна і на порозі відчаю. Де шукати Вадима? Цілий день вчора витратила, блукаючи вулицями. Замерзла й зголодніла. Та я чомусь не пам'ятаю, де ми жили. З кожним днем забуваю все більше. Стираються важливі моменти та деталі. Починаю переживати, що одного ранку прокинуся й більше не згадаю Вадима. 

Шлунок зводить судомами, але поїсти ніде не вдається. Я підходжу до супермаркету. Люди виходять з повними пакетами їжі, але не діляться нею. З останніх сил волочуся до сусіднього двору. Але там не годують і можуть роздерти інші коти.

Кілька днів я нічого не їла. Вдень ховалася від котів і собак, а вночі забиралася до підвалу й засинала, притулившись до теплої труби. Коли я була людиною, то ночувала у теплому ліжку й мала смачну їжу. Шкода, що тоді не цінувала цього.