Розділ 1

Я прокидаюся від аромату смажених овочів, який тягнеться з кухні, й звуку ролика в тік тоці. Сонно тру очі. Знаходжуся десь посередині між цим світом й царством Морфея. Згадую, що сьогодні вихідний й на душі з'являється приємний спокій та передчуття чогось радісного. Я потягуюся, відкидаю ковдру й стаю ногами на холодну підлогу.

— Уф! Хоч вовків ганяй! — Швидко заскакую у капці, натягую флісовий теплий халат з капюшоном й прямую на кухню. А точніше — йду на запах, який посилюється з кожним кроком. 

Коли заходжу, Вадим стоїть до мене спиною, пританцьовує й помішує овочі в сковорідці дерев'яною ложкою. Я спираюся на одвірок й ще кілька секунд спостерігаю за ним. По тілу розливається приємне тепло. Люблю цього чоловіка, і те як він готує та танцює біля плити. Мені подобається його фігура. Не можу знайти в ньому нічого, що б мені було не так.

Тихенько сідаю на стілець. Дивлюся у вікно. Там йде дощ. Асфальт вкривають глибокі калюжі й жовто-багряне листя. Люди біжать у своїх справах, одягнені в теплі куртки й тримаючи парасольки над головами. Тут же тепло, затишно та смачно пахне.

— Прокинулася? — Каже Вадим не озираючись. — Зараз будемо снідати.

Він дістає тарілку й викладає з одного боку пухкий омлет, а з іншого запашний рататуй. Простягає мені. Я натягую довгі рукави халата на долоні, щоб не обпектися, й обережно беру тарілку. Гаряче. Поки вдихаю аромат, Вадим насипає й собі та ставить свою порцію на стіл. Робить нам каву. Я тягнуся через стіл й беру планшет. Знаходжу наш улюблений серіал “Безсоромні”.

Ми починаємо їсти. Герої весь час потрапляють в дивні ситуації та кожного разу примудряються з них виплутуватися. А ми їмо найсмачніший у світі сніданок і сміємося. 

“Це він, — думаю я. — Момент щастя. Здається я знайшла свій дім і свою людину. Як добре, що ми будемо разом до кінця своїх днів. Доки смерть не розлучить нас…”

Від останньої думки мені стає ніяково й темна тінь окутує моє серце. Та я швидко відганяю цю думку. Не можу відірвати погляду від Вадима. Мені хочеться до нього доторкнутися. 

— Ніко, ти чого? — Питає він здивовано, коли я раптом обіймаю його.

— Не знаю. Просто чомусь сумую за тобою.

— Так я ж поруч, — каже він зі сміхом, цілує мою руку і ми продовжуємо їсти.

До кінця сніданку в мене лишається тривога на душі. Настрій з безтурботного і затишного перетворився на бажання плакати. Мабуть, вплинула погода за вікном.  

Я переїла. Дві порції омлета з рататуєм — це вам не жарт. А як інакше, як воно таке смачне? Після сніданку ми вляглися на диван, бо рухатися не хотілося. Сьогодні вихідний, тож у планах лише відпочивати.

— Шкода, що погода така. Можна було б сходити у парк, — зітхає Вадим.

Мені не шкода, бо йти все одно нікуди не хочеться. 

Шість днів на тиждень по дванадцять годин на день я працюю оператором в шлюбній агенції. Пишу листи та повідомлення багатим іноземцям від імені інших дівчат, які не знають англійської мови. Звісно, що я нікого не зустрічаю наживо і це не має нічого спільного з ескортом. Просто спілкування й глибоке знання психології. Для кожного я ліпша подруга й майбутня дівчина. 

Тож тепер просто хочу лежати, байдикувати й нікуди не ходити. Я добре поїла, поруч коханий чоловік. І мені більше нічого не треба. Так розмірковуючи, я натягую на голову капюшон від халата й пригортаюся до Вадима ближче. Кладу голову йому на плече й засинаю.

Коли прокидаюся, на вулиці вже сутеніє. Вадим спить поруч. Я потягуюся й намагаюся вилізти.

— Не йди, — шепоче мені чоловік крізь сон й притискає до себе.

— Хочеш я збігаю до магазину за чимось солодким та пивом? 

Чоловік розплющує одне око й хитро усміхається:

— Гаразд, іди. Купи зефірок якнайбільше.

Встаю з дивану, перевдягаюся. Озираюся на Вадима. Він вже спокійно спить, підперши щоку руками. Дивовижно як дорослі чоловіки люблять солодке. Ще більше ніж жінки.

Натягую на ноги кросівки, одягаю куртку. Востаннє озираюся на чоловіка. Мене раптом охоплює тривога.

— Вадим, — гукаю я та він не озивається. 

Думаю, що краще не будити його через якесь там передчуття чи тривогу. Уважно дивлюся на його розслаблене обличчя й виходжу з квартири. Спускаюся сходами. Весь цей час моє серце ніби перетягують мотузкою. Стає тужливо. Я відганяю ці думки. Виходжу з під'їзду. Під вечір прохолодно. Накидую на голову капюшон, застібаю куртку і йду до пішохідного переходу. Треба швиденько купити зефірки для Вадима й бігти назад до нього в тепле ліжко грітися. Збираюся глянути чи немає машин, але ноги несуть мене вперед і вже посеред дороги усвідомлюю, що не зробила цього. 

Раптом мене засліплює яскраве світло. Я повертаю голову й бачу авто, яке несеться прямо на мене. Збираюся відскочити та не встигаю. Моє тіло підкидує вгору. Я б’юся головою об щось тверде й стає темно. Мене більше немає. Я знаю, що це життя скінчилося для мене.