28.

- А що буде далі? – Не зрозумів хлопець. Сподіваюсь він не скаже – приємно було познайомитися і прощай. – Пропоную у вівторок сходити в кіно, пам’ятаєш ми з тобою говорили про мультфільм, все забуваю його назву. Той, що про котів. Так от, він вже в прокаті, йдемо ввечері?

- Ага, я думаю можна, давай тоді десь в понеділок спишемось, щоб обговорити годину?

- Окей, домовились. Я тоді йду попрацюю, якщо я вже виспався. Добраніч, якщо будеш ще спати.

- Добраніч…

Ще кілька хвилин після прощання я дивилась на телефон та не могла знайти кнопочку вимкнути ступор. Так і продовжувала дивитися як тривають секунди дзвінка, тому що не могла навіть ворухнутися, щоб вибити, а Сергій напевно й забув. Лише через деякий час він помітив шпіонку та відключився. Для мене це стало спусковим гачком.

Я отямилась, закуталась в плед і виповзла з кімнати, примощуючи своє тіло на підвіконні в коридорі. Одним із небагатьох плюсів мого гуртожитку був вид з вікна, а найкращий пейзаж відкривався з східного вікна – на старе місто, яке горіло всіма вогнями. А в ранкові години тішило око світанком нового дня. Навіть така сова як я, кілька разів прокидалась, щоб насолодитися чашкою кави та видами пробудженого міста. Хоча скажу відверто, частіше я бачила це все після безсонної ночі підготовки до іспитів.

Зараз мої очі заблукали серед яскравих вогнів, а голова захлинулась думками. Сергій практично прямим текстом заявив про наші стосунки і я вляпалась в те, чого так боялась глибоко в підсвідомості – сильних почуттів. Так, хлопець зовсім не схожий на мого колишнього, навіть в ті часи, коли в нас було все добре. Різні люди, з різними життями. Але як забути злочини одного, щоб щасливо жити з іншим? Хоча кіно ще нічого не означає. Може він хоче залишитися друзями?

І чому в душі так защипало? Останні роки всіх залицяльників я щасливо відправляла в френдзону. А Сергію я зможу були лише другом? Однозначно і безповоротно – ні, я закохалась як дурепа. Хоча чому як?

Раціональний розум не зміг перебороти метеликів в животі. А залякала підсвідомість не переконала серце битися повільніше, коли я бачу судженого.

Кошмар, Євгеніє. Увімкніть хоча б на трохи свою заморожену скумбрію. Є проблеми? Хтось когось образив, щось пообіцяв та не зробив або ж обманув? Ні, все чудово. Не знаєте, що ж відбувається у вашому житті з Сергієм. Хм… Треба подумати… Що ж можна зробити… Може, як варіант… Поговорити з ним про вас?! Звісно, можна поставити до відома всіх родичів, знайомих, колег і друзів… Але говорити про стосунки треба з тим в тебе стосунки! Ох, як складно це все.

Для профілактики побилась головою об вікно та солодко позіхнула. Я ніби сиділа кілька хвилин, а під хорошу музику та думки пройшло кілька годин. Добре, що голову хоч прочистила, бо я ж себе накручую як типова представниця жіночої статі. Так би й колупалась в неіснуючих проблемах шукаючи їхнє рішення.

Браслет показав третю годину ночі, чудовий час, щоб поспати ще кілька прекрасних годин та зранку знову поїхати до подруги та племінниці. Або в обід…

Так загалом і склалось. Прокинулась я після дванадцяти від дзвінка улюбленої матусі. Ця невгамовна жінка не витримала вдома та вирішила не чекати приїзду сина з дружиною та новонародженою онукою та приїхала сама. Хоча давайте будемо відверті. Вона з’їла мозок всім чайною ложечкою, спакувала близнят з собою, захопила сватів та відправилась в подорож.

Тато іноді починає жаліти, що подарував мамі машину, тепер її чергова авантюра завжди відбувається спонтанно. Проснулись від брязкання ложки по каструлі, зібрали речі і ми вже їдемо в Ужгород на сакури. Їмо ввечері за столом всією сім’єю, а тут виявляється, що на завтра вже заброньований готель у Вінниці, бо ми їдемо дивитись фонтани.

А одного разу ця жінка взагалі вичудила. Поставила перед фактом, що ми йдемо на шопінг по літні речі. Це була середина зими. Коли ми почали вияснювати, що таке сталось… Мама зізналась, що йшла з магазину, змерзла і вирішила полетіти на море, прийшла додому і замовила подорож на наступний тиждень.

І так постійно, ніколи не знаєш, що прийде в її геніальну голову наступної секунди. Головне аби не ідея пропити всім кропив’яний чай для здоров’я, досі пересмикує, як згадую.

Тож моя матуся вже в дорозі, а мені залишилось трохи часу, щоб зібратися, забрати пакунки зі смаколиками від бабусі з машини та відбути разом з сім’єю в пологовий будинок.

Сюрприз від сім’ї молодим батькам вдався на славу. Коли ми дружною компанією ввалились в палату Андрій зробив фейлспам, Лія тихенько засміялась, колихаючи Алісу на руках, а лікарка, яка в цей момент писала щось в карті пацієнтів округлила очі та підняла окуляри. Навіть якщо в неї дуже поганий зір – таку компанію не побачити складно.

- Це пологовий будинок, а не вокзал! – Жінка почала нас відчитувати, наче школярів. Хоча вона й схожа на мою вчительку англійської мови. Ідеально білий халат, під яким ховається сіра строга спідниця, довжиною нижче колін, блузка мишиного кольору, затягнуте в гульку волосся та старомодні туфлі на маленьких підборах. На вигляд їй близько п’ятдесяти років, практично одного віку з моєю мамою. Зараз її чекає потрясіння.

- А чому в проході стоїмо? – За нашими спинами лунає веселий голосок матусі, вона затрималась на хвилинку через якийсь важливий телефонний дзвінок. – Де моя онучка? – Не соромлячись мама розштовхала всю рідню на пробилась перед очі вчительки. Тьфу, лікарки. І ще до продовження її тиради мама оцінила ситуацію, мило посміхнулась та защебетала слова вдячності.