27.

Женя
А в коридорі мене чекало захоплююче видовище. Мій брат та мій ж суджений стояли купкою під стіною, реготали, як коні, та обговорювали мене!

- Заходжу я в пологовий зал і бачу таку картину: сидить моя сестра на кулі для вагітних, ледве не втрачає свідомість, а моя дружина, яка от-от має народити, ходить по кімнаті та заспокоює Женю. І обидві незлим тихим словом згадують мене!

- Ну капець, - я не стала підслуховувати розмову, а одразу вилетіла з претензіями. От що вдумав, жалітися ще на мене буде. – Ти б побачив, яку їй голку з анестезією впхали в спину – взагалі б ліг там, ногами в сторону дверей. А Лію відпустили болі трохи, то вона танцювати готова була. 

З кожним новим словом махаю пальцем на брата та підходжу ближче, ніби це додасть мені важливості. 

- Все-все, здаюсь, - Алекс підняв обидві руки в заспокійливому жесті та обняв мене однією за талію, - головне, що тепер все добре і нас троє.

А потім, не стримавши емоцій, щасливий татусь міцно притулив до себе та закружляв мене по коридору.

- Я тато, в мене народилась донька! – Спочатку я з не меншим ентузіазмом обнімалась, але потім доовелось демонстративно захрипіти, щоб мене не вдушили на радощах. Бо буду його ночами разом з Алісою будити, вона криком, а я завиваннями.

А от коли мене поставили на ніжки та повернули в компанію Сергія шестерні в моїй голові покрутились в потрібну сторону.

- Я от щось не пригадую, коли я вас знайомила? – Впираю руки в боки та вимогливо гіпнотизую цих чоловіків, щось вони занадто добре спілкуються, як для випадкових зустрічних.

- А ти знайома з Сергієм? – Вдав дурника мій брат. Ага, повелась три рази, не вміє він брехати та недоговорювати, мені, принаймні. точно. За кілометр відчуваю лівою п’яткою. І як каже моя родичка - святий їжачок нашіптує на вухо, коли треба натиснути сильніше.

- Бє, - ця доросла та відповідальна, з вигляду, людина показала мені язик. Батько молодого сімейства, що ж тут скажеш. Показую язика та кривлю моську у відповідь. Тільки його ж методами боротися треба. Сергій ж з цікавістю переводить погляд з одного телепня сім’ї Ковальових на іншого. Це він ще двійнят не бачив, ті взагалі побитися можуть.

- Я чекаю, - складаю руки та притупую ніжкою, мотивуючи говорити. Але мене нагороджують лише скептичним поглядом та повторюють мою ж позу. Зговорилися зарази.

- Ну і добре, не дуже то й хотілось. – Надуваюсь як миш на крупу та демонстративно дістаю навушники. Лівий. Правий. Підключаю до телефону, розвертаюсь від хлопців та роблю крок…

- Ой все, - фиркає брат в спину. Хе-хе, все ж мама навчила мене трошки маніпулювати. Чуть-чуть. Але я чомусь думала, що першим замахає білим прапором Сергій. – Працюємо ми в одній компанії, але в різних представництвах. Можна сказати, що він мій керівник, але по факту, сьома вода на кисілі.

- Напевно я зараз задам недоречне питання, яке не задають після стількох років разом… - Сором’язливо колупаю черевиком плитку, навіть щоки трохи запекли. – А де ти працюєш? Ніби в ІТ?

- Кхм, - в братика улюбленого аж мову відняло. Бідненький. Ну що я можу сказати, якщо не цікавилась цим? Працює і вже добре. Мені відповідають моїм фірмовим фейлспамом – «його рука – моє обличчя»

- Ось про це запитаєш свого хлопця, - кивок в сторону судженого і мій улюблений родич швиденько рухає сідницями в сторону дверей, - а мені час до дружини та доньки.

- А з чого він вирішив, що ти мій хлопець? – Не повертаючи обличчя, я задумливо дивилась в слід брата. Хоч і дуркує, але виріс морально на голову за одну ніч. От що робить впевнена жіноча ручка з чоловіками.

- Уявлення не маю, - Сергій всім своїм виглядом показав, що його хата з краю, він нічого не знає. І чому я не вірю? Але я вирішила не акцентувати на цьому увагу.

А потім ми нарешті поїхали додому і ця нескінченна доба завершилась. В таксі навіть не говорили, лише валялись, як дві сосиски на задньому сидінні і мріяли про ліжечко. Принаймні, я мріяла, а що ховалось в голові судженого невідомо нікому.

Дорога до кімнати, як і з пологового до гуртожитку, пройшла в тумані. Пам’ятаю, що віталась з бабулькою на вході, вже іншою. Пам’ятаю, як зайшла до колишнього і пообіцяла протягом двох днів занести речі. Потім я, здається, прийшла в кімнату, написала смс в сімейний чат, що я лягаю спати та відключилась. На моє велике щастя, Влади вдома не було і не довелось переказувати всі події ночі.

Прокинулась я пізно ввечері від дзвінка. Вперше мені телефонував Сергій.

- Ти лягала спати? Чому ми не зустрілись у сні?!

Гублю свій погляд у вікні, а думки в голові. Ай справді, вперше за довгий час мені снилась якась дурня, а не квартира в місті кохання.

Невже… Невже наш час вийшов раніше, ніж пройшло сто днів і далі ми знову будемо спати як прості смертні? Без нічних розмов, обіймів, гарячих цілунків? Здавалося б, радій, ти так давно цього хотіла, щоб ті холодні голубі очі перестали тебе морозити.

А от і ні, серце здало всі явки та паролі та хоче битися в унісон з тим чудом чи чудовиськом. Ні, я не полюбила його міцніше, ніж гавайську піцу, але він став чимось незмінним в моєму житті. Яким би не був мій день, радісним чи сумним, але я знала, що вночі я зустріну його. Іноді навіть гадала, яким ж буде сьогодні Сергій, який в нього настрій, буде він бурчати чи посміхатися, буде працювати за ноутбуком чи присвятить час мені.