25.

Женя

Нарешті після всіх кіл пекла мене впустили до подруги. Одягнена в лікарняний халат, вона каталась вперед-назад на великому шарі, а за щільною шторкою, яка зараз була привідкрита, на неї вже очікував монстр з ніжками – те саме акушерське крісло.

       - Ти прийшла, - на спітнілому обличчі Лії з’явилась вимучена посмішка. – А я тут… Катаюсь.

Заходжу в палату, намагаючись не оглядатися, з дитинства ненавиджу все, що пов’язано з лікарнями. А різні медичні інструменти мене доводять до втрати свідомості. В цій ж кімнаті зібралась збірна солянка моїх жахів. Подрузі залишається лише поспівчувати.

Чим я й успішно зайнялась, так принаймні мені здавалось. Як мінімум я пожертвувала своєю кінцівкою. Руку мені Лія стискала під час перейм, ніби вона не тендітна дівчина, а важкоатлет. А ще я намагалась підбадьорювати та веселити подругу, поки вона не вхопила мене за руку та не пообіцяла на наступному жарті запхати мені носок в рота, якщо я не перестану. Тож ми зупинились на мовчазній підтримці, оренді моєї лапки та іноді масажі спини.

Через кілька годин мене від Лії відрізняв лише об’ємний живіт. Змокла і втомилась я не менше. Їй було боляче, а мені ще й мега страшно. Хотілось заплакати та попросити брата швидше приїхати. З дитиною, на щастя, все було добре, це нам показував якийсь спеціальний апарат, підключений до живота.

А мені з кожним моментом ставало  гірше. Атмосфера лікарні продовжувала тиснути на мою психіку, Лія стогнала все голосніше, а перейми ставали частішими. І в той момент, коли лікар оглядав подругу та мав сказати, що я ось-ось стану тіткою…. Він пообіцяв, що до обіду ми вже будемо тримати нашу дівчинку на руках. А на годиннику була лише десята година вечора… Мої слова розбіглись по світу, а щелепа відпала.

Тож, побачивши Алекса в дверях, я ледве не задушила майбутнього татуся в обіймах. Він щось мені казав, але суті я не вловила. З Лією ми домовились, що я з нею до прибуття брата, далі нехай він страждає. Так би мовити, в її стані винен він. Тому, я майстерно зняла весь обрядовий одяг, помахала подрузі та вилетіла наче ракета в коридор. Фух, амністія.

Разом з стресом з мене почала виходити і сила. Сповзаю по стіночці на підлогу, зручно тут.

Кілька хвилин я мовчки сиділа на підлозі в коридорі, не відчуваючи ні холоду, ні дискомфорту, поки прибиральниця не зігнала мене з місця шваброю. Мотивуючи це словами, що мені ще народжувати, не можна на холодному сидіти. Після такого… Щось я сумніваюсь, що повернусь в ці стіни в цікавому статусі. А я лише частину бачила, попереду ще багато годин такого «щастя».

Можу лише поспівчувати брату, сподіваюсь подруга не пообіцяє відрізати його чоловічу гордість за такі муки. А про подругу я взагалі мовчу. Як вона має випхати з себе кілька кілограм щастя, навіть в кошмарах бачити не хочу. Бррр, аж пересмикує, якщо починаю уявляти.

Доповзаю до виходу з відділення і втомлено падаю біля Сергія. Приємно, що він мене дочекався. Навіть хочу подякувати, але букви не в’яжуться в слова, а язик заплітається вузлом. Можна мені велику дозу чогось спиртовмісного?

Схиляю голову на зручне плече та закриваю очі. В голові з’являється образ акушерського монстра та інструментів, які розкладала медсестра біля нього. Краще посиджу з відкритими очима. Суджений, здається, говорить до мене. Але сенс до мене не потрапляє, а потім він встає, від чого я ледве не падаю.

Мене акуратно притуляють до стіночки та йдуть до автомата. А потім майже насильно годують шоколадним батончиком з кавою. Смаку не відчуваю, але глюкоза робить свою справу. Поступово до мене починають проникати звуки та відчуття, а мозок починає звертати увагу на зовнішній світ.

Навпроти мене, на колінах стоїть Сергій, та тримає мої руки в своїх. Видаю змучену посмішку та озвучую думку, яка крутиться в голові останні кілька годин.

- Здається, з сьогоднішнього дня я чайлд-фрі.

І на моє величезне щастя, хлопець не розвиває мою думку, нічого не питає, а лише сідає поруч та міцно обіймає. Навіщо мені той бал і весь світ, якщо для щастя достатньо нас потріпаних, в звичайному одязі, в коридорі пологового будинку, але за міліметр один від одного?

Так ми й просиділи кілька годин, в обіймах. Ну якщо бути чесною, то Сергій просидів, а я половину часу проспала зручно влаштувавшись в його руках. Розбудили мене радісні вигуки з іншого боку коридору. В якогось чоловіка народився хлопчик і він на радощах обіймав медсестру, а потім довго вмовляв пустити його до дружини.

Раніше з ним за компанію сидів хлопчик та батьки, але зараз на диванчику вже нікого не було. Ніжки потягнулись до м’якенького місця, а совість нарешті виспалась та нагадала, що Сергій зовсім не зобов’язаний зі мною сидіти.

- Я думаю, що тобі варто поїхати додому, ти зовсім не зобов’язаний сидіти тут. – Думки матеріалізувались в слова.

- Якщо ти поїдеш, то я підвезу тебе додому, - неправильно зрозумів мої слова хлопець і вже підскочив з місця, протягуючи мені руку.

- Ні-ні, ти їдь, а я, - піднімаю своє тільце з крісла та впевнено топаю на диван, - тут ще почекаю, яка різниця де хвилюватися та не спати. Звідси менше їхати зранку буде. Додому я точно не поїду.

- Правду кажеш, - прозвучав за спиною голос. І чому в душі розлилось розчарування? – На дивані буде зручніше. – Після своїх слів Сергій мене обігнав, сів на диван та похлопав по місцю поруч.