22.

І ось нарешті через кілька годин втомлені, але знову вільні ми поверталися додому. Ніч плавно накривала своєю ковдрою місто, сніг виблискував чарівними кристаликами, а свіжий морозець підганяв людей додому.

Сергій люб’язно вирішив підвезти мене додому на машині. Тож я спостерігала за цим всім через вікно автомобіля. Говорити не хотілось, хотілось покласти свою верхню кінцівку на коліно судженого або взяти за руку. І кататися до ранку, заїхати по дорозі в Макдональдс і пити каву на стоянці, багато говорити та цілуватися. І коли я стала такою романтичною?

Приїхали, на жаль, ми швидко. За якихось двадцять хвилин вікна гуртожитку привітливо замиготіли до мене. І хоч, в душі та в голові я розуміла, що ось-ось ми побачимось у сні… Йти не хотілось. Розумна книжка, яку проти моєї волі читала в голос Влада, каже, що це перша ознака закоханості. А хто я така, щоб спорити з джерелом знань?

- До речі, - поки я відчіплювала ремінь безпеки постукалась в голову логічна думка, - а чому Жорж назвав тебе Стефаном?

Вивільняюсь з полону та переводжу погляд на хлопця. Схоже тема для нього болюча. Знервованість передається в повітря, стукає по рулю пальцями, дивиться повз мене та скрипить зубами. Може в нього гострики? Кажуть, що це одна з ознак. Хоча ні, запитати про глисти - не кращий спосіб розрядити атмосферу.

- Давай я тобі вночі розкажу, все ж місце не для серйозних розмов. – Суджений киває своїм думкам та трохи розслаблюється. Невже наївний думає, що я забуду? Ага, закатай губу назад. Але підіграти можна.

- А для чого місце? – От так завжди, спочатку ляпаю, а потім думаю. Тому, що відповідь я прочитала в хитрих голубих очах, а потім його губи люб’язно мені продемонстрували і переконали, що місце для поцілунків. А я що? Маю ж іноді бути дівчинкою, я підтримала ідею. Варто казати, що додому потрапила через годину? Потім ми ще й переписувались кілька годин… Тож в сні ми… Спали… Дивно, але факт. Солодко і в обіймах, але мало.

І знову дні полетіли з шаленою швидкістю. Бал балом, але роботу, яка напала цілою купою ніхто не відміняв. Довелось пожертвувати навіть нічними розмовами з судженим, адже на носі була важлива конференція. Як промайнули дні перед балом я навіть не помітила. Знаєте цю фішку? Коли сьогодні понеділок, потім ти кліпаєш і вже п’ятниця. Ось так сталось і зі мною.

Ранок почався з тапка в морд… в лице. І я зараз не в переносному сенсі кажу. Тому що Влада не змогла мене збудити ні одним з традиційних способів та вирішила потикати мене рогом з тапка-єдиногорога. Оригінально, в цьому їй не відмовиш.

- Сьома година ранку?! – Моєму обуренню не було меж, - якщо ти негайно не аргументуєш свої дії, я цього рога тобі запхаю глибоко в… носа. Не буди в мені звіра.

Скептичний погляд сусідки показав, що мені не вірять, довелось використати важку артилерію та встати з ліжка. І взяти злощасний тапочок, лише тоді дівчина оцінила мої наміри та здалась.

- Я хом’ячків не боюсь, але добре. – Подруга зітхнула, ніби остаточно переконуючись в моїй недієздатності та вдягнула радісну посмішку. – В тебе ж бал сьогодні, дурненьке. Купа справ попереду, а ти ще спиш і як ми маємо все встигнути?

- Еммм, - прикол я щось не оцінила, - бал на шосту годину вечора. Макіяж і зачіску мені зроблять в салоні, вдягну плаття через дорогу в майстерні Жоржа, де мене забере Сергій. Туди мені на четверту годину дня. Запитаю ще раз. Сьома година ранку! Навіщо?

Без жодного слова і жесту, а лише поглядом Влада зробила фейлспам, покрутила пальцем біля вуха та обізвала мене дурненькою. Мені ванни з молока треба приймати чи що?

- Манікюр, педикюр, - з кожним словом сусідка загинала палець, - брови, пілінг, обгортання… - Коли в неї закінчились пальці однієї руки засіпалось око, а коли другої захотілось втекти подалі. І якби ж це був кінець.

- Епіляція всіх зон і потрібно купити тобі красиву білизну. – Нарешті перелік закінчився, але з’явилось бажання придушити це нагле створіння. - Та, що підготувала не погана, звісно, але треба, щоб твоя квіточка просто знепритомніла, коли побачить.

- Тікай, - вирвалось з мене лише одне слово. Такс, глибоко вдихаємо і повільно видихаємо, я не буду її бити, не буду. Воно дурне, не розуміє, що говорить… Не розуміє, що говорить… Заспокійлива медитація не вдалась, бо подруга вирішила розвивати цікаву тему.

- Ти не плануєш з ним спати? Серйозно? – Здивування відбилось великими буквами на її лобі. Капець, двадцять перше століття, що ти з нами робиш? Роблю свій фірмовий жест «моя рука – її лице» і мовчки йду у ванну.

- Та ну, ти гониш. – Крик в спину забиває останню кришку в цвях моєї віри. Мдя.

Хоча плюси ранкова розмова все ж принесла. Половину списку моя обурена натура змогла відвоювати та відмінити. Правда по білизну ми пішли. Цитуючи подругу скажу: «Це для твоєї впевненості в своїй карколомності».

Що цікаво, вона виявилась права, навіть без зачіски та сукні, але в новій білизні відчуття впевненості суттєво зросло. А коли на моєму обличчя з’явився вечірній макіяж, вдало доповнюючи зачіску… Ще й цей кокетливий кучерик не забраний в зачіску вздовж шиї.

Ідеально підігнана по фігурі сукня, позичені в тітки дорогі прикраси, брендова сумочка та крапля парфумів на тілі. Ще ніколи мені так не подобалось відображення в дзеркалі. А вся компанія Жоржа зібралась навкруги мене та зітхала витираючи скупі сльози. Ніби заміж видають, чесне слово. Хоча якщо я туди зберусь… Нехай ця геніальність тільки посміє мені відмовити у весільній сукні. Покусаю як мінімум.