21.

- Ой, яка вона гарненька, беремо, - ще з проходу на мене налетів ураган, затягнув на середину салону та пішов навкруги мене, наче я новорічна ялинка. В цього урагану виявилось волосся середньої довжини, недбало закручене на потилиці та закріплене олівцями, гарне обличчя, трохи спотворене великою кількістю пірсингів і глибокі карі очі. Не думала, що колись таке скажу, але в них великими буквами читається розум, ніколи не бачила такого погляду. Хоча слова абсолютно псували враження.

- І ріст прекрасний, каблучки додати, буде ідеальне співвідношення між вами, а ну посміхнись. – Захотілось клацнути зубами перед його носом і нагадати, що я не корова і не кобила на базарі. - Очі гарного медового відтінку, я думаю ми підберемо золоте плаття. Під колір очей і увагу привертати буде. Ну, що ти на мене кліпаєш? – Нарешті ця геніальність зупинилась перед моїм носом та зацікавлено схилила голову. – Невже мій любий друг знайшов собі даму серця не обтяжену інтелектом?

Чую як Сергій гучно зітхає та вже хоче втрутитися, але намагаюсь непомітно подати йому знак – мовчи, це наша гра. Копіюю позу дизайнера та аналогічно схиляю голову, лише додаю оцінюючий погляд вздовж генія, який завмирає на обличчі.

- Чьо ти сказав? Це тіпа я дура? – На кілька секунд на обличчі хлопця з’являється розгубленість, але він швидко бере себе в руки та починає заразливо сміятися. Розкусив.  Ех, спектакль не вдався.

- Все-все, - геній піднімає руки у відкритому жесті, - здаюсь і обіцяю вести себе культурно. – І чому всі глянули на нього скептично? Навіть я. – Ну добре, я буду тримати себе в руках. – На цей раз всі чемно підняли в подиві брови. – Ой, все. – Фірмовий жест лапкою і мене потягнули до стелажа з сукнями.

- І куди ж ми йдемо? Корпоратив, день народження, весілля? Якщо весілля, то ловіть букет. А весільне плаття тобі пошиємо по одному моєму ескізу… Як знав, що рано чи пізно з’явиться дівчина, яка для нього підійде. Але сподіваюсь ви плануєте робити весілля, а не ці модні зараз вечірки. Я, звісно, можу й на вечірку пошити, без помпезності, але це ж зовсім не те…

- На бал в університеті, - ледве встигла перебити на секунду цей словесний фонтан.

- Що?! – Жорж так скрикнув, що весь салон підскочив та перевів на нас погляд. Ем, а що ж я такого сказала? Відповідь вказав сам ж дизайнер.

- Ти. Не. Міг. Сказати. Раніше. – З кожним словом його геніальність тикав пальцем в мого судженого, підходив до нього ближче та заганяв в кут. – Це ж бал! Це тобі не в магазин по хліб сходити. Хоча по нього взагалі краще не ходити, там суцільні вуглеводи… Але не про це. Мало часу, але стільки роботи, стільки роботи. Але нічого, Жорж молодець, він все встигне і допоможе цьому бовдуру. Дівчата, тягніть нашу красуню в примірочну.

З цих слів почалось моє пекло, тому що сукні-тортики, які не пролазили в двері змінювались сукнями-рибками, в яких і кроку не ступити. Золоті, срібні, помаранчеві, сині, навіть фіолетова промайнула. Сергій в час моїх катувань мирно сидів на диванчику, пив каву та коментував все під ряд. Поки Жорж, який бігав між стелажами, кидаючись в помічниць сукнями, не попередив, що суджений наступний. Через кілька годин нас вже чекає ще один знайомий геній, що готовий люб'язно дати в оренду смокінг.

Мій зловтішний сміх почув напевно цілий район. А що? Не одній ж мені страждати? Хоча і сміх, і стогін, і інші прояви моїх емоцій автоматично покинули цей світ, коли я побачила її…  Ще одну сукню, яку мені принесли дівчата.

- Я її не одягну! – З впевненим криком я вискочила з примірочної. – Це бал, а не збори головних хвойд університету. – І, здається, я перебільшила трохи. Ну зовсім чуть-чуть. Жоржик лише схопився за серце, надувся як індик, округлив очі та відкрив рот. А, ще почервонів і впав на диван. Пантоміма виглядала цікаво, але небезпечно. Для мене. Впав на диван, встав, відкрив рот, закрив, помахав кулаком, знову відкрив рот.

- Ти хочеш сказати, що мій одяг для хвойд?! – Нарешті видавив з себе слова геній. Сергій в той час нічого не коментував, а лише з цікавістю за мною спостерігав. І куди він там дивиться… Ох, ти ж йо-ма-йо.

- Добре, я приміряю, - миттю залітаю назад за прикриття дверей примірочної і схоплююсь за гарячі щоки і стукаюсь головою в стіну.  Із дзеркала на мене дивиться почервоніла дівчина і поглядом питає. Як можна було так обуритись, що забути і вибігти в зал в одній білизні? На щастя, крім персоналу, генія та Сергія нікого більше не було. Хоча краще б була велика компанія людей, але без пронизливого та багатообіцяючого погляду голубих очей. Сором який, тепер він бачив майже все. Ще й сукню ту міряти доведеться…

Довга чорна сукня з щільного оксамиту обхоплювала тіло, наче рукавичка. Вміло підкреслювала переваги та приховувала недоліки. Розширюючись до низу, вона залишала за мною можливість ходити та не перебільшувала з сексуальністю. Жорж все ж не забув, що це бал в університеті. Спереду сукня виявилась повністю закритою, з довгими рукавами та по горло. А от позаду… Від допитливих поглядів оголену спину захищало лише тоненьке напівпрозоре золоте мереживо. Лише доторкнись і може порватися. Як кажуть, більше показувано, ніж приховувало.

На цей раз, з дзеркала дивилась інша людина. З чудовою фігурою, впевним поглядом та в фантастичній сукні. Правда впевненість розтанула, наче сніг в Єгипті – ніби й не було, коли покликали на вихід.

- Я тааак не вийду, - моя відмова звучала категорично. Рогом впиратися буду, чіплятися за все, що можна, але не вийду. Найбільш відвертий мій одяг – це шорти, довжини міні під довгу футболку або кофтинка з вирізом на три сантиметри нижче ключиці, а тут так от і на тобі…