17.

- Ти взагалі адекватна? – Від всієї душі кричала на мене сусідка, - я не піду тебе відкопувати з кучугур, сама будеш тунелі рити. Ну що тобі треба таке в тому магазині? Глянь, як снігопад посилився, - при цьому Влада відкрила штори, щоб я точно побачила як замітає завірюха.

Вона була права, передали штурмове попередження, на вулиці видимість три метри від сили… Але мені треба заспокійливе, бо дурна голова малювала божевільні картини, одна одної краще. Сподіваюсь на Сергія не напав скажений приступ ікання.

Це я й ляпнула на свою голову. Ну про заспокійливе, яке мені потрібно. Якщо спочатку подруга просто крутила пальцем біля вуха і в голос фантазувала як вона буде жити одна, після того як я стану сніговою бабкою, то зараз по кімнаті носився тайфун з двох людей.

- Яка в біса шоколадка? – З моїх рук вилетів правий чобіт, - попий кефіру і лягай спати, ніяких шкідливих калорій, а тим більше після десятої вечора в цій кімнаті.

- Хочу і буду, - обманним маневром я пройшла до свого ліжка та швидко витягнула інше зимове взуття і поки подруга не отямилась наділа.

- Не пущу, - маленьке худе тільце перекрило вихід та загородило собою двері.

- Сама здаєшся чи допомогти? – Нахиляю голову та дивлюсь на це чудо природи. І як їй приходять такі оригінальні ідеї в голову? Якби хтось  сильно стукнув двері з іншого боку була б цікавий млинець на стіні, а вона хоче мене затримати.

Не те, щоб я її обійшла сильно в об’ємах, але десять сантиметрів росту та спортзал кілька разів в тиждень все ж надавали мені перевагу якби я хотіла вийти. Але нащо, якщо в мене є підступний план.

- Давай поговоримо як серйозні люди, - Влада з підозрою на обличчі спостерігала як я по кроку наближаюсь до неї, - або ти зараз мене пропускаєш, або… - Напускаю трохи туману в голос, - я буду тебе лоскотати!

З криком налітаю на подругу і добираюсь руками до її ребр. Сама ж загнала себе в кут біля дверей, тому відриваюсь від душі. Дівчина репетує на пів гуртожитку, сміється та намагається відбитися.

- Як чудово все-таки знати слабкі місця друзів, - посміхаючись у всі тридцять два, відпускаю Владу, вона одразу відбігає на безпечну відстань і спалює мене поглядом. Показую язик та вилітаю з кімнати як торпеда в пошуках туалету.

- Що у вас відбувається? – Не догледівши дороги, налітаю на чоловіче тіло.  Чорна футболка обтягує не маленькі м’язи, а руки сильні руки схрещені, знайомий парфум щипає ніс.  І напевно суворий погляд, якого я ще не бачу.

- Нічого не відбувається, - буркаю під ніс та відходжу на кілька кроків, не піднімаючи очі, - посварилися за шоколадку.

- Чому на моєму поверсі відбувається найбільший дурдом? – Задає риторичне питання Рома – староста мого поверху в гуртожитку. – А зараз куди йдеш?  

- По шоколадку, - чемно відповідаю, а як по іншому скажеш цій горі м’язів – майстру спорту з боксу, якщо нічого не плутаю. Все ж піднімаю голову та пускаю трохи нетерпіння в голосі, магазини скоро закриються, як я без заспокійливого буду, – можна я вже пішла?

Акуратно включаю задню передачу та віддаляюсь, щоб після маху рукою поспішити на вихід. З моєї поведінки можна було б зробити висновок, що я його боюсь і це не так далеко від правди. Але швидше побоююсь і не можу перенести навіть його вигляду.

За іронією долі хлопець, який колись розбив мені серце та зламав життя навчається в тому ж університеті, що я, живе в тому ж гуртожитку за кілька кімнат від мене.

Мені переболіло, відпустило серце, час підлікував душу, але за все що мені довелось пройти… - Ненавиджу. Хоча… Брешу, підло і нагло, адже ненависть занадто сильне почуття, а до нього в мене їх немає, ні почуттів, ні емоцій.

Вилетівши з гуртожитку зменшую швидкість. Отже Роман вже повернувся з Франції… А я так раділа коли дізналась, що він рік тому поїхав за обміном, захопивши при цьому свою дівчину.

Зліплюю сніжку та кидаю з усією силою в стовп за кілька метрів. Діана. Або як вона просить казати – Даяна. Це я їх познайомила кілька років тому – свою кращу подругу та коханого хлопця. А потім… За кілька днів до другої річниці наших стосунків до мене прийшли надзвичайно цікаві фото, де вони в обіймах йду в кафе.

Наївна шістнадцятирічна я вигадала, що вони готують мені сюрприз. В честь річниці. Ага, сюрприз вдався. За день до дня ікс я застукала їх в ліжку, відбрехатися ніхто й не пробував. Лише поставили перед фактом, що я класна, але він дорослий чоловік, потреби якого я егоїстично не задовольняла. Варто уточнювати, що на той момент «чоловіку» було сімнадцять?

Я не плакала, з дитинства не практикую це дійство, лише врізала хлопцю в морду як вчив брат і кинула вазою в колишню подругу. На жаль, не попала. А, і ще як виходила з будинку «випадково» зачепила все, що могло побитися. Як сильна та незалежна згребла всі його більш менш цінні подарунки та занесла в ломбард. Віддавати їх я не збиралась, обійдеться. А всі отримані гроші відправила в благодійний фонд «Таблеточки».

Ввечері в дворі палав вогонь моїх надій та всіх чеків, відкриток, валентинок, які я берегла на пам’ять про наші стосунки. Туди ж відправила новий комплект білизни, який купила спеціально для річниці. Хотіла перевести стосунки на «новий рівень». Єдине за що вдячна – дізналась до жахливої помилки.  

Якби на цьому все закінчилось я б заспокоїлась з часом. Переборола, відпустила та почала життя з чистого листа. Але він через кілька місяців почав проситися назад. Відправляв милі листи, повідомлення, присилав букети і приходив вибачатися. Клявся, що це все Діна винна, причаклувала його, шантажувала та погрожувала.  Батькам я не розповідала чому ми розійшлись, тож вони його пускали в наш дім.