16.

- Лія, я зійшла з розуму, - скаржилась я подрузі витоптуючи стежки засніженим парком. – Здається я закохалась в свій сон, це фіаско братан.

- Ну і? – Не зрозуміла проблеми дівчина, - ми ж чудово знаємо, що він існує, ти його бачила вживу, він в твоєму місті та ще й в університеті. Рано чи пізно ви випадково зустрінетесь. А якщо у вас спалахнуть почуття, - замріяним голосом проспівала Лія, - ви домовитесь про зустріч і впадете в обійми один одного.

- Та з розбігу злиємось в пристрасному поцілунку? – Сарказм вирвався з мене сам, чесне слово, - а потім ми одразу підемо до мене працювати над продовженням роду, а по дорозі занесемо заяву в РАЦС.

- Ем, - зробила круглі очі майбутня матуся, - я звісно за, дітям разом весело буде, але ти швидше у вікно з п’ятого поверху пригнеш, ніж задумаєшся над дітьми найближчі кілька років.

- Кудись не туди пішла наша розмова, робити то мені що? – Нарешті вималювала головну проблему мого марафону засніженим парком та від душі копнула кучугуру снігу.

Здається занадто сильно, бо сніг долетів аж до літньої пари попереду, яка чинно прогулювалась за руки.

- Упс, вибачте будь ласка, випадково вийшло, - покаялась, а вони лише переглянулись та пожартували, щось в стилі «де їхня молодість».

- Давай подумаємо логічно, - знову повернула до себе мою увагу Лія. Ех, а зазвичай в нашому дуеті найбільш адекватною та логічною була я, - він тобі подобається, це факт, до кінця терміну залишається ще половина терміну за який він від тебе нікуди не подінеться. Його поведінка каже, що він до тебе щось відчуває. В чому проблема?

- Я не знаю як себе поводити, - пробурчала під ніс.

- Ну можеш бути собою, - запропонувала подруга геніальне рішення, - або собою. Ну або собою ще можеш бути, Ну а в крайньому варіанті…

- Собою? – Мій полегшений сміх розлетівся парком наче бісеринки з намиста по підлозі. Все ж ми жінки – майстри спорту з накручення себе. Як ж чудово мати справжніх друзів, які будуть поруч з тобою у всі складні моменти життя, розкладуть по поличках всі думки та в потрібний момент дадуть щигля. - Ти знаєш, справді, я занадто багато думаю, ніби твоя внутрішня істеричка вселилась в мене.

- Ну от і все, - задоволено посміхнулась дівчина. Як чудово, що придумали відео зв’язок і я могла спокійно «погуляти» з подругою, обмінюючись не лише словами, а й жестами. – Я напевно вже піду, бо доня активно випробовує мій сечовий міхур на витримку…

Почути останні слова  мені не дуже вдалось, тому майбутні дії Лії мене трохи шокували. Але зараз перед моїми очима розгорталася неймовірна картина. Слова подруги стали пророчими, я побачила Сергія. Хоча є невелика підозра, що здається ранковий йогурт був не свіжим і я бачу галюцинації.

По іншу сторону дороги від виходу з парку, куди я майже дійшла, побудований великий житловий комплекс і ось щойно до нього під’їхало таксі. І що тут можна було б дивного побачити якби не люди, які з нього вийшли.

Так, без сумнівів першим був мій типу суджений. В теплому пальто, яке чомусь було розщебнуте, без шапки і з яскраво-червоним шарфом, який він тримав в руці.

А за ним з таксі виліз… ло плачуче створіння, яке погано піддавалось класифікації. Воно було одягнуте як представник чоловічої статі, однак мало довге волосся, гірко плакало та розтирало туш по обличчю.

- Ей, ти мене чуєш взагалі, - викрикнула, не витримавши, мені просто у вуха з навушників Лія, - що там сталось такого, що на тобі обличчя немає?

На сум чи на щастя, але від ймовірних поглядів з того кінця вулиці мене рятувала відсутність деяких ліхтарів. А мої слова від чужих вух захищав шум на дорозі та деяка віддаленість. Тож я з чистою душею описала подрузі побачене та ще й показала після її наполегливих прохань.

Поки я швидко переказувала останні події, Сергій і хтось розплатилися з таксистом  та пішли кудись між будинками в протилежну від мене сторону. Однак я встигла все ж розгледіти істинно чоловічу ознаку ридаючого створіння. В нього був кадик та легка щетина на обличчі. А ви про що подумали?

- Іноді далекозорість приносить і користь, - пробурмотіла я, роздумуючи над подальшими діями. Жахливо цікаво було дізнатися хто це такий і куди вони йдуть. Але я ж ніби не пхаю свого носа куди не слід…

- І чого ти ще тут досі стоїш? – задала риторичне запитання подруга, дивно змінюючись в обличчі, - швидко за ними, розкажеш, що там, а я… - тут її очі забігали по кімнаті, - відійду на хвилиночку, але не вибивай, скоро повернусь.

З цими словами дівчина вимкнула камеру, але залишила мікрофон і швидко, на скільки їй дозволяв дев’ятий місяць вагітності, побігла кудись. А я поспішила перейти дорогу, поки світився зелений колір світлофора.

Хлопці майже покинули моє поле зору, однак йшли не швидко. Сергій притримував за талію свого друга, але вони всеодно доволі сильно хитались з сторони в сторону. Отже мені не здалось і хоча б один з них п’яний до чортиків.

- Ну будь ласка, - пронила в навушниках Лія, намагаючись відкрити двері, шарпала ручка, але вони їй не піддавалися, - ніхто не розуміє потреби вагітної жінки. Ну і добре, не дуже й хотілося. – Здається, після цих слів вона побилась головою в двері та побігла кудись далі.

В той час хлопці прихиталися до одного з під’їздів. Той, що не Сергій впав на лавку та почав істерично сміятися. Він щось говорив, сміявся та схлипував та витирав снігом брудне обличчя. А той, що Сергій його облапував, напевно в пошуках ключів.