12.

- Давай поп’ємо чаю?

Сергій якраз гіпнотизував поглядом ноутбук та пив свою каву, а від моїх слів бідний вдавився та витріщив на мене свої шоковані очі. Не дивись так на мене милий, я сама хочу язика прикусити. Схоже моя логіка вийшла з чату.

Здається в когось завис віндовс, за хвилину часу хлопець не кинув в мене ні скептичним поглядом, ні холодом очей, ні посмішкою. Я вже зібралась піти помахати руками перед носом або пошукати кнопку перезавантаження, але він повернувся до нас. Слава святим їжачкам як каже одна моя дальня родичка. 

- Можна, - відповів він і зависла тепер вже я. Невже йому лампа в голову припекла? Чи кофеїн в мозок вдарив? Де дівся мій весь такий холодний і недоступний суджений? Здається щось в лісі здохло. О адронний колайдер, невже я бачу сором'язливу посмішку? Помилка 404, у мене все.

Щоб відволіктися від шоку і повернути думки в голову я пішла випрошувати в нашого столика чай. І як йому пояснити, що я хочу наш фірмовий обліпиховий приворотний напій? Чомусь я вирішила його потестити на цьому конкретному індивіді.

-  Не те, - буркнула я на чорний чай, - і не це, - на зелений. Потім ще був каркаде, трав’яний, знову чорний, знову зелений, холодний, білий і лише з хто зна якої спроби до мого чутливого носика долетів запах обліпихи. Ммм, плюс десять до рівня затишку в кімнаті. Ще й наша вбудована служба доставки показала нову функцію – з’явилась тарілка з маленькими еклерами. Уааааау, я в раю.

Поки я воювала за моє обліпихове щастя і раділа солодощам Сергій трохи невпевнено примостився поруч на дивані та з цікавістю спостерігав за нашою війною. Якщо він зараз скаже, що любить чорний або зелений чай – закопаю під плінтусом.

Але на диво він чемно промовчав, підсунув чашку до себе поближче і перевів погляд на мене. Еммм, а я витріщилась на нього як баран на нові ворота, а що далі то робити?

Відпила чаю, він теж, з’їла еклера, він знову відпив чаю і це не відриваючи погляд один від одного.

- Гарно сидимо, - не витримала його душа, гарячий мужчинка, я б могла ще пів години гіпнотизувати його очима та спокійно насолоджуватися мовчанням.

- Ти не любиш солодке? – Запитала замість відповіді на його слова.

- Не дуже, - озвучив мої здогадки суджений, поки ми сиділи я встигла з’їсти добру жменю солодощів. – А ти я так зрозумів любиш? Що найбільше?

- Все люблю, - зізналась я, відчуваючи як кров підпікає мої щоки, - а що ти любиш?

Треба ж підтримати розмову, хоч і таку криву та трохи косу як наша. Схоже навіть Меркурій закотився за свій ретроград, що таке твориться – моя суджена бука-злюка нормально! Нормально зі мною говорить. Хоча чим я краща? Включала повний ігнор і сиділа в своєму світі під назвою диван.

Так дивно, вперше за три тижні ми просто розмовляли, він розповів, що любить їсти, а я про свої улюблені страви. Знайшлось нарешті щось спільне між нами – це велика любов до італійської кухні та особливо до піци. Хоча, ні по мені, ні по Сергію це зовсім не видно, жодних лишніх кілограмів.

Потім розмова зайшла про подорожі, виявляється хлопець відвідав вже багато країн. Про деякі я чула, в інших була, а про щось слухала з відкритим ротом. Навіть не уявляла, що можна так цікаво розказувати, в мене перехоплювало подих коли уявляла всі ті дива, які словами вилітали з його рота, а оживали в моїй уяві.

- А на гондолі плавати не рекомендую, - перебив мої мрії про Венецію хлопець, я аж зависла на кілька секунд, це була одна з моїх мрій. Тому знаки питання полетіли в Сергія великою купою та почали битися куди дістали. Тобто не кататися на гондолі? Гранд-канал, за руку з коханим по неймовірній Венеції, ну хіба не казка?

- Ну якщо ти звісно готова платити 80 євро за романтичну прогулянку по Гранд-каналу цілих тридцять хвилин, то чому б ні. А ще вода так мило захитує, що в тебе є точно всі шанси відчути щось нове.

- А варіантів дешевше немає? – Скептично поставилась я до його слів. От відчуває моя не пропита печінка, що має бути якийсь ще спосіб. І він таки є!

- Гондола розрахована на шість людей і незалежно від кількості туристів її оренда коштує 80 євро. Отже шукаєш ще кілька жертв і економиш якусь суму. Особливо цікаво кататися з італійцями, які приїхали з інших міст. Нічого не зрозуміло, зате яка експресія, за пів години часу з ними ти віддасиш останні шкарпетки, щоб побути трохи в тиші. І сподіваюсь ти любиш обніматися, бо на останок вони тебе можуть і обійняти і розцілувати.

- Хм, я бачу ти дуже позитивно дивишся на світ, - не змогла промовчати я.

- Ну чому, це цікаво, але максимум на один раз, щоб спробувати і більше не підходити, - весело фиркнув хлопець.

Наші розмови розслабили не лише мене, Сергій зручно розсівся на дивані, закинув ногу на ногу та активно жестикулював розповідаючи про нові дива, які бачив. І буде підлою брехнею сказати, що мені це не подобалось – спостерігати за ним та вести нескінченні бесіди, які плавно перетікали з одного в інше.

- Знаєш, - перервав суджений хвилину тиші, - я коли був маленьким хотів стати гондольєром, їх у Венеції лише 425 і ця цифра ніколи не змінюється, тому лише коли один з них покидає свою роботу дають ліцензію іншому, а досить часто вона передається від батька до сина. І колись я засинав з думками, що одного разу одягну солом’яного капелюха, запрошу туристів на свій човен та попливу вздовж Гранд-каналу.