10.

Сергій

Коли це все відбулось зі мною я був злий. Якесь дівчисько забрало всі мої ночі, ще й без мого відома. Зовсім не в моєму смаку, хлопець в спідниці. Навіть в штанях, бачив на наступний день. Кросівки, джинси, нещасна гулька на голові. Леді там навіть і не пахне. І ось це моя суджена? Якесь дивне щастя.

Не такою я собі уявляв дружину, берегиню сімейного полум'я та маму моїх дітей.

Вона постійно виводила мене з себе. Своєю байдужістю, врівноваженістю та спокоєм. Ми перестали спілкуватися на третю ніч, але вона стала незмінною константою ночі. Навіть коли я був чимось зайнятий на межі поля зору сиділа вона. Дивилась у вікно, потроху пила свій льодяний мохіто або працювала за ноутбуком.

Вона не вкрала моє серце з першого погляду, не запала в душу і не забрала думки. Але я звик засинати з думкою про ту маленьку квартиру в Парижі. Я з’являвся першим, проходився кімнатою, кидав задумливий погляд на столик біля дивану, а через деякий час там з’являлась кава та мохіто. Не знаю, що за чудеса, але чому б і ні?

Вже автоматично я сідав за стіл та відкривав ноутбук. Руки самі набирали пароль та відкривали роботу. Ці ночі принесли мені непоганий додатковий дохід, адже оплата мені йде за виконане. Якимось чудом зроблене вночі зранку виявлялось там де зберіг, а організм відчував себе ніби після міцного сну.

Одного разу я навіть задумувався, це ж виходить я взагалі не сплю? В ночі в тій квартирі, в день в реальному житті. Так і здуріти можна. Але на моєму психічному здоров’ї це не відбилось. Ну і добре, отже в кімнату з м’якими стінами не потраплю.

Руки самі набирали пароль та відкривали роботу. Проте очі продовжували гуляти по дивану і шукати. Хотів би сказати, що шукати натхнення працювати, але ні. А може й так. Бо я чекав її появи, сердився, барабанив пальцями по столі, навіть бив себе ручкою по лобі, але вперто не зводив погляду з клятого дивану, щоб в нього ніжки відпали.

Доки в одну секунду туди не падало мініатюрне тіло. Невисокого росту, з густим русявим волоссям, у вічному балахоні та коротких шортах, що мало прикривали стрункі ноги в теплих шкарпетках. Кілька ночей на ній була максимально закрита піжама, але схоже набридло і вона повернулась до варіанту, який був в першу зустріч.

Після її появи я кивав своїм думкам та брався за роботу! Ось так спокійно, без налаштувань та ритуалів, без обіду, сигарети і туалету. Мене нічого не відволікало, думки не розбігалися в різні сторони, а сконцентрувати увагу на завданні було не складно. За кілька годин сну я міг зробити більше, ніж за цілий день в офісі. І як би я не заперечував, але це завдяки дивній дівчині, яка пила льодяний мохіто, одночасно гріючи холодні руки та ноги об батарею свого гаджета.

 Лише іноді обдумуючи наступні дії я відривався від роботи, ковзав поглядом по кімнаті та вловлював якісь деталі. Хоча звісно на периферії погляду завжди залишався кокон з пледу, з якого визирала лише голова та ноги.  

Мене бісила вона, але ще більше я злився на себе. Проклинав всіма словами як прокидався зранку. Якого дідька я кожного разу спотикався поглядом об ті ноги? Чому турбувався, щоб її улюблений жахливий напій вже чекав на неї? І з якого переляку хвилювався якщо її довго не було? А чому з полегшенням зітхав та повертався до роботи після звучного шмяк об диван?

Зранку злився, а потім покидав межі своєї зовсім не затишної орендованої квартири, заїжджав в кафе поснідати і в офіс – звітувати за виконане та по нові завдання. Лише зараз я розумію, що останні місяці життя перетворилися в завчену напам’ять комбінацію рухів.

Мені подобається моє життя, робота до душі, достатня зарплата, перспективи на майбутнє, нормальна квартира майже в центрі, вже власна машина, гулянки з друзями та нетривалі стосунки з дівчатами. Але зараз я розумію, що мені не вистачає якогось тепла чи що? Затишку?

Гаряча кров та запальний характер не дають засумувати, вигадуючи пригоди на вихідні. Гонки на машинах, серфінг, скелелазіння, сноуборд, стрибки з парашутом - це все запалює адреналін в крові, але холодні стіни спальні забирають все тепло і навіть міцні напої не можуть повернути.

А вона може! Поглядом який іноді ковзає по мені, сонячною посмішкою, хоч вона і призначена ноутбуку, сльозами в куточках очей коли дивиться чи читає щось напевно романтичне. І навіть коли вона по дурному кублиться на дивані замотуючись в плед кутики губ так і хочуть показати посмішку.

Дурне дівча! Коли ж це катування закінчиться? Кожного ранку я сварив себе за ніч, але увечері закривав очі та думав про звучний шмяк на диван. А коли вона запропонувала просто попити чаю я навіть не знав, що сказати, замучений думками.