7.

Автор повертається в світ книг)) почнемо з маленького продовження, далі буде більше))
Вечір пройшов у звичному для мене стилі. Навіщо щось вчити якщо задано не на завтра? Ось я так подумала і присвятила час перегляду серіалу іноземною мовою, хоча можна сказати, що я вчила англійську та поставити плюсик в карму. В обіймах з ноутбуком я й заснула.

Прокинулась я від… Чогось холодного і мокрого, що залетіло у виріз футболки!

- Що за? – Моментально підскакую, щоб побачити задоволений блиск очей та байдужий вираз обличчя мого нового знайомого-судженого. – Зайнятися немає чим чи що? – Сідаю на дивані, дістаю шматочок льоду з декольте та намагаюсь спалити його поглядом. Ось я обливаю бензином, літер так п’ять щоб точно, він голосно кричить та тікає намагаючись збити полум’я…

- Тому що не треба спати у сні, це неввічливо. – Перебиває думки цей баритон. І все ж голос в нього… Думки розтікаються калюжами, а розум плавиться. Але я сильна та незалежна. І до того ж…

- Ноутбук! Я можу брати з собою речі в сон! – Це стало найкращим відкриттям за весь цей час. Ігноруючи нахабний погляд, що ковзає по мені відкриваю кришку та намагаюсь зайти в інтернет. І в мене виходить! Мої щасливі писки ще більше драконять хлопця. Так тобі і треба зараза.

А в мене з’явився чудовий спосіб проіснувати решту ночей спокійно, якщо звісно так званий «суджений» не буде до мене лізти.

- Сподіваюсь ти не будеш дивитися на весь звук сльозливі серіали про велике кохання? – Прилетіло запитання з іншого кінця дивану, де розлігся його величність король.

- А ти маєш, щось проти серіалів? – І хоч я ненавиджу всі ці сопливі речі, не змогла не задати це питання. Біжуча стрічка емоцій на його лобі дала ясну відповідь – «обожнює» до кінчиків нігтів. Аж захотілось увімкнути щось дуже-дуже миленьке і я почала гуглити мелодрами, але скрип зубів мене переконав не робити цього.

Не хочу з ним конфліктувати, а точніше навіть не хочу з ним спілкуватися. І нехай всі образи запхне собі… глибоко-глибоко. Тож я просто зайшла на улюблений сайт та поринула в світ фантастики.

І знаєте, що? Ніч пройшла чудово. Я, мій ноутбук та цікава книга, що може бути краще? Ще б було добре якби мене не гіпнотизували незадоволеним поглядом… Невже він чекав, що на мене це подіє і я зверну на нього увагу? Хех, свята наївність.

А хлопець то капець гарячий  та нетерплячий. Поки я насолоджувалась літературою обійшов всю кімнату, випив каву, помалював щось в блокнотику, порвав листок та покидався ним ж в мене. Дитячий садочок, молодша група.

Тому я як доросла та адекватна людина на це не реагувала, а потім взагалі пересіла від нього подалі.

Це була остання ніч коли ми розмовляли та реагували один на одного. Тому, що наступної ночі він з’явився з новеньким сріблястим макбуком і забув про моє існування.

Ця ніч почалась за звичним сценарієм, я заснула щоб прокинутися зі своїм ноутбуком на вже звичному дивані. Погляд на барну стійку де недосуджений з силою тикав по кнопках і я занурююсь в світ музики.

Після важкої сесії нарешті настали канікули та зимові свята, чим не привід розслабити мозок і нічим його не навантажувати. Тож останні кілька ночей моїми друзями стали навушники та плейлист ноутбука, телефон вперто не з’являвся у сні.

Думки літали десь далеко в майбутньому, де я провідний інженер на татовому заводі, а погляд блукав по кімнаті.

І чому він так хмуриться? Ці складки на лобі зовсім йому не пасують, а от посмішка…

Воу-воу, Євгенія, що за думки в твоїй голові? І чому очі вперто повертаються до одного конкретного чоловічого обличчя? Схоже я все ж звикла до нього, навіть не бажаючи цього.

До уважного погляду з під лоба, який ловить мій сміх та сльози коли читаю. До улюбленого мохіто, який чекає мене завжди на столі, а я знаю що воно там з’являється лише коли попросити, отже це він про мене дбає. Звикла до атмосфери спокою та затишку. Я ненавиджу щось робити коли поруч хтось, але з ним в мене вселяється бджілка трудівниця.

Ні, я не закохалась в нього та й це не можливо без нормального знайомства та спілкування, але я точно не хочу закінчувати ці спільні ночі.

Але ця ніч була якоюсь іншою. В повітрі витала напруга, ніби натягнуті струни тихенько дзвеніли. Дивна енергія йшла від нього. Нахмурені брови, стиснуті губи, пряма осанка та шалена швидкість, з якою від працював на ноутбуці видавала його з головою. І що ж трапилось з тобою принц, не з тієї ноги встав?

Я настільки захопилась спостеріганням за його емоціями, що впустила момент коли тяжкий погляд зупинився на мені.

- Я тобі казав, що зі мною нічого не світить? Навіть не надійся і перестань фантазувати як ми назвемо дітей, - я вже й забула як звучить його чарівний голос. Але зачаровано залипнути не вийшло, суть слів дійшла занадто швидко.

- Свята наївність, я взагалі не впевнена, що ти впринципі здатен на дітей, - ляпнула я швидше ніж подумала. Це і стало моєю помилкою або найрозумнішим рішенням…

Голубі очі просвердлили в мені дірку, а в наступну секунду їхній власник нависнув над мною як коршун. Він рухався наче зі швидкістю світла, я встигла зробити лише вдих, а його руки вже опустились на спинку дивану по обидва боки від мене.

Хлопець так низько нахилився, що я відчувала теплий подих на своїй шкірі. Але романтичність моменту зіпсували його слова.

- Я міг би тобі довести всі свої можливості, але як я казав вже – ти не в моєму смаку, тому навіть не мрій. – Кожне слово він ніби прибивав цвяхами на стіні, але його вигляд говорив про інше. Очі бігали по моєму обличчю, дихання збилось, а легенький рум’янець додавав йому няшності. Чи це здалось?