4.

Прокинулась я під вечір безмежно щасливою, тому що мені нічого не приснилось! Отже весь цей треш з тим… хлопцем насправді вигадка мозку. Можливо я його десь бачила в університеті або на фото, але не запам’ятала, а підсвідомість зберегла інформацію.

Ось і все, ось і все. Ніякої містики та фантастики, лише ігри підсвідомості. Тож заспокоївши таким чином нерви, відправилась до холодильника в пошуках радості для шлунку.

В черговий раз дякую небесам за мою сусідку, якби не її кулінарний талант жити б мені всю сесію на лапші швидкого приготування. До готування руки в мене не ростуть, не лежать і навіть не тягнуться. Тому в мої обов’язки входить порядок в кімнаті, наскільки це можливо в кімнаті з творчою на всю голову особистістю, а подруга очолює посаду кухаря.

Я справді робила спробу навчитися готувати. І щось елементарне я все ж приготую, але оці фрази з рецептів доводять до сказу і сіпання ока. «Посоліть на око», «Додайте щіпку перцю», «Візьміть три середніх цибулини/головку часнику», «Варіть до готовності». Караул, як це робиться?

- Відійди від холодильника, - наздогнав голос зверху, точніше з другого поверху ліжка, - після шостої ми не їмо.

- Ну мааам, - намагаюсь викликати жалість, мило кліпаючи очима.

- Неа, - але щось не виходить, - можеш попити води або кефіру.

- Яка ти добра, - виривається з мене бурмотіння, - зроблю тоді чай… Де мій цукор?!

- Там де йому і потрібно бути, - після цих слів розвертаюсь до сусідки та свердлю обурливим поглядом. А їх хоч би що, як читала книгу, розвалившись на ліжку, так і займається тим самим. – На смітнику, цукор – зло і ми його також не вживаємо.

- Ладно, де там твій кефір, - тяжко зітхаю та роблю вигляд, що змирилась, головне отримати доступ до холодильника, а там…

- Де мої котлети, погреби тебе бульдозер? Де мої смачненькі, ідеально засмажені смаколики і що це за жертва некроманта?

- Візьми кефір і закрий двері, бажано не з середини, гречаники на пару на завтра і як ти зрозуміла – ми переходимо на здорове харчування, - добили мене словами.

- Дякую, - швидко відхрещуюсь, - я поснідаю в університеті і взагалі обожнюю кефір. Тільки скажи – де моя м’ясна радість? Якщо ти викинула на смітник… Вважай себе трупом.

- Хлопцям навпроти віддала, - цих слів було достатньо, щоб сіпнутися на вихід, а потім тяжко зітхнувши повернутись. Після тих монстрів не залишається навіть крихти хліба, що вже говорити про котлетки…

- Безсовісна, егоїстична, нагла… - Почала я перераховувати все, що думаю про подругу, але мене перебили.

- Окей гугл, як повернути занадто активну подругу в попередній стан відмороженої стерви.

- А не треба було її напоювати шампанським, - показую язик та йду вчитися з тим славнозвісним кефіром в обіймах. Подумки згадую історію наших стосунків з подругою. Буря, іскра, безумство і все не про нас. Байдужі погляди, кілька шаблонних слів в день та повне ігнорування – ось це про нас. І лише друга пляшка шампанського в честь якогось свята нас зблизила.

Той вечір я на жаль не пам’ятаю, але прокинулись ми в одному ліжку з величезним похміллям та величезним віником тюльпанів. Після всіх пригод, про які мені Влада відмовилась розказувати запанував мир та дружба. А я включила ще одну людину в своє близьке коло. І на третю річницю нашої дружби-п’янки подруга пообіцяла розповісти всю правду.

Ось і чекаю, намагаючись не спокуситися знову алкоголем, адже три стопки і я абсолютно нічого не пам’ятаю, хоча веду себе мега тверезо. Так принаймні кажуть очевидці.

З тяжким зітханням повертаюсь до столу встеленого рефератами з філософії. Починається непотрібна робота…

Якби дядько не старався зробити наш університет ідеальним та сучасним… Але на кожній кафедрі знайдеться людина минулого покоління і не важливо скільки їй років. Характерні риси – обов’язкова тиша на парах, лишнє слово/запитання/заперечення – провокація і всі студенти погані, а от в наш час…

Ось і наша викладачка з філософії не просто цим грішила, вона цим жила! Томууу… Вгадаєте, що ж я зараз роблю? Правильно! Пишу реферати від руки за пропущенні заняття і не тільки, додумалась ж власну думку висловлювати. А казала мені мама спочатку придивлятися до людей.

 І це перший раз коли мені захотілось скористатися родинними зв’язками. Я вже звісно розумію, але сорок сторінок від руки це навіть для мене забагато. Хоч я й з тих не нормальних, що люблять писати конспекти і інше.

А що? Допомагає розслабитися і подумати про своє, якщо звісно не потрібно розуміти та запам’ятовувати.

Під впливом філософії нейрони побігли в іншу сторону та почали являти мені дивні думки. Знову в голові з’явився той блондин, а серце затьохкало. А раптом це наша радість? Та сама половинка від четвертинки без якої не можна жити, єдиний та неповторний коханий?

А мій сон це натяк долі. Проснись дурненьке, розплющ очі та відкрий своє серце коханню, досить згадувати старі образи та закриватись від світу за маскою.

О, мама рідна. Я аж стрепенулась як вловила свої думки. Ванільне морозиво якесь і рожеві соплі в стилі дванадцятирічних дівчаток, які мріють про принца.

А я в кохання не вірю, точніше знаю – воно живе лише три роки. І якщо люди звикають за цей час один до одного, стають друзями та їх все влаштовує, то життя продовжується, вони одружуються, заводять дітей і вмирають зовсім не в один день.