3.

Відкриваю ліве око… Обидва… Це якийсь сюрреалізм, дежавю та паскудство в одному флаконі…

Мене зловив мій нічний кошмар, він ж той самий блондин зі сну. Кілька днів шокованого ступору і ми розлітаємось в різні сторони навіть не сказавши ні слова.

Киваю головою своїй групі та вибігаю на вулицю, здається час допитати маму, не дарма ж вона так дивно себе вела. Бо це схоже на шизофренію, а я в психлікарню не хочу, в мене великі плани на життя.

Накручую кілька кіл біля корпусу, заспокоюючи нерви, вмощуюсь на лавці та набираю маму.

- Так золотко, - підозріло відкликається мама на дзвінок.

- Я зустріла хлопця зі сну, - одразу випалюю, - в університеті, тому розповідай все, що знаєш або я йду до лікаря та признаюсь в психічному відхиленні.

- Емммм, - зависає мама, - емммм.

- В тебе десять секунд на подумати, - пришвидшую потік думок.

- Я не можу, - зітхає найрідніша людина, - це таємниця яку береже наша сім’я, ти маєш сама все пережити.

- Що?! – Подив накриває з головою, - мамуль, ти це серйозно? Може теж зі мною сходиш до лікаря?

- Я серйозно, - підвищує голос жінка, - все, що можу сказати це – будь собою та не веди себе як відморожена стерва, через кілька місяців все розкажу. Мені треба бігти, бувай.

Після розмови кілька хвилин шоковано дивлюсь на телефон. Мама ніколи не підвищувала до мене голос, майже ніколи не виходила з свого наполовину жартівного образу і ніколи нічого не приховувала.

- Треба глянути чи немає магнітних бурь, - пробурмотівши під ніс, повертаюсь в корпус під дзвінок. На щастя, всі студенти розповзлись замолювати свої гріхи перед викладачами, тому спокійно купую воду в автоматі та йду в аудиторію.

- О, Ковальова, ви явили свій світлий лик під мої очі, - глузливо зустрічає викладач, - невже й лабораторні принесли виконані? Чи племінниця ректора не спуститься до жалюгідних завдань? Якщо ви думаєте, що я спущу вам з рук прогули та не виконання робіт, то глибоко помиля… Що це?

І чому всі нові викладачі бачать в мені лише племінницю ректора? Хоча всі лабораторні, практичні та розрахункові роботи я завжди виконую сама. Дядько швидше сам мене вижене з університету, ніж допоможе щось здати. Представники сім’ї Ковальових мають досягати всього самі.

З цим девізом живу по житті. Хоча це зовсім не означає, що я найкраща студентка чи відмінниця. Те що мені не цікаве я підло та безсовісно ігнорую, закриваючи в кінці семестру. Який сенс сидіти на абсолютно не цікавих та не корисних парах якщо можна зробити все за кілька ночей та здати в один день?

Але заради справедливості скажу, що викладач цього предмету, він ж Олег Михайлович Портечук був професіоналом своєї справи, доступно розповідав на лекціях, давав цікаві завдання на практиці та не погано ставився до студентів…

Але так випала карта, що саме в понеділок я в лабораторії, в день його пар. З моїх прогулів і, каюсь, кількох запізнень почалась наша холодна війна.

За пропущені заняття він давав завдання, а я нагло їх виконувала. День не спала, ніч не їла, перечитувала купу літератури, але раз в місяць приносила зошит з виконаними завданнями і отримувала стопку нових.

А сьогодні настав його час, я прийшла на поклон захищати лабораторні. Ох, відчуваю піду під вечір.

- Доброго дня, Олег Михайлович, - зціпивши зуби посміхаюсь, мені потрібно здати будь якою ціною ці кляті роботи, - це виконані лабораторні роботи, всі до одної.

- Хм, - викладач відкладає роботу мого одногрупника, що як раз сидів біля нього та занурюється в мої, ловлю співчутливі погляди від всіх, - зараз подивимось, що ви тут написали.

Кілька хвилин чоловік переглядає листок за листком, ніби щось шукає та не може знайти. З кожною хвилиною його обличчя ще більше нахмурюється, все так погано чи добре? Але в один момент лице просвітлюється та з’являється хитра посмішка.

- Степане, - слова до одногрупника, - ви не проти ще підготуватися кілька хвилин, пропустимо Ковальову вперед?

Звісно хлопець абсолютно не проти і всіма ногами за, ніхто ж добровільно не стає під відро з помиями. А от мені зараз грозить ціле болото багнюки. Але я сильна та незалежна, тому спокійно сідаю на стілець та переводжу погляд на викладача.

- Поясніть мені будь ласка, Євгеніє, - жестом фокусника викладач кладе перед моїм носом одну з лабораторних робіт, - що це таке? Чому не виконане завдання?

Переводжу погляд на завдання та намагаюсь стримати злу посмішку. На це завдання я вбила цілий день, максимально легке та просте з першого погляду, але з величезним підвохом якщо розібратися. Довелось навіть звернутися до хресного, щоб дізнатись, що завдання не коректне і людина, яка його придумала «бовдур, що не розбирається в механіці».

Послухати було цікаво, а от як м’яко донести до викладача цю інформацію не зрозуміло… Ці чоловіки з їхньою самооцінкою…

- Завдання не коректне, оскільки умови не стандартні та не вказано параметри для їх встановлення, - шах і мат. Нагла посмішка сходить з обличчя Олега Михайловича і ми його втрачаємо.

Більше півгодини він перечитує завдання, перегортує методичку та риється в книжках та інтернеті. Сказати, що без шансів чи не варто?