Янніс, Єфрем ... Костас?

Зібравши до купи залишки нахабства, Оленка спитала в сусідки, яка вже трохи ожила і навіть порожевіла після цілющої грецької мінеральної води:

- Вибачте, можна у Вас попросити смартфон на хвилиночку?

- Смартфон? - жінка розгублено водила очима, мляво посміхаючись: - Мені грецький роботодавець колись його подарував, але я синові віддала, забравши в нього старенький кнопковий телефон, - вона продемонструвала Оленці технічне досягнення минулого століття.

«Знайшла, в кого клянчити - ця ж не тільки смартфона, але й шкуру з себе заради дітей здере», - розлютилася Оленка на власну наївність, водночас вишукуючи очима, хто б ще «подав» смартфончик.

На очі потрапив молодий стрункий бармен - невже він не дозволить їй скористатися комп'ютером або смартфоном?

- Ні-ні, вибачте, у нас заборонено, - обличчя бармена набуло надзвичайної серйозності у відповідь на таке прохання.

Довелося сісти на місце. Оленка схилилася на коліна, не привертаючи увагу оточуючих і вгамовуючи непрохані сльози. Сусідка кілька разів запитала її, чи може допомогти, та Оленка рішуче похитала головою і вийшла на палубу, щоб, уникаючи зайвих питань, вилити назовні накопичені сльози - споріднений елемент морській піні, яка застеляє небокрай. Здавалося, світ навколо складається лише з хвиль, які з останніх сил прагнуть якомога вище, до сонечка, але земне тяжіння перемагає бажання рости над собою, і хвилі знову і знову коливаються то догори, то донизу, не втрачаючи завзяття і надії потрапити справжнісінько під сонячний промінчик , і, обливаючись блискучими спекотними сльозами, знову змушені задовольнятися похмурою морською глибиною.

Раптом хтось взяв її за руку. Оленка озирнулася - молодий коротко підстрижений хлопець стояв за спиною. Спіймавши Оленкин здивований погляд, хлопчина зняв сонячні окуляри - незважаючи на вік, парубок був серйозний, змужнілий і міцний, з валізкою-холодильником за плечима.

- Я можу Вам чимось допомогти? - запитав хлопець. - Ви так плачете на вітру - не холодно? Може, зайдемо в каюту, кави поп'ємо?

Оленка розревлася ще дужче. Парубок мовчки притиснув її до себе.

- Що трапилося? - прошепотів він їй на вушко.

- Смартфон ... смартфон ... – ридала Оленка.

- Ну, не плач, якщо смартфон впав у море - так тому й бути! Я б відав тобі свій, але тут купа номерів замовників, я їм ще маю піцу доставити, - запевнив він, не випускаючи Оленку з обіймів.

«Мабуть, боїться, що я в море ринуся? Ні, тут однак врятують, проблем не поменшає, але навряд чи страховку виплатять », - Оленка навіть повеселішала від цієї думки.

- Уже посміхаєшся? Тобі пасує посмішка, - хлопець очевидно хотів її підбадьорити. Оленка, трохи заспокоївшись, запитала:

- Я можу попросити твій смартфон? Зовсім ненадовго - просто щоб зайти у Фейсбук?

- І ти через це плакала? - здивувався хлопець і простягнув їй телефон, який Оленка назвала б раніше «трактором» за солідний розмір, загрозливий для дрібних дамських сумочок.

Ще ніколи технічне досягнення не дарувало Оленці таку радість хвилювання. «Пароль ... пароль ... ну, скільки треба чекати, поки ти його прочитаєш?» - нетерпляче мерехтіла думка, поки Фейсбук повільно відкривав свої ворота.

Час не тягнувся - він просто застиг на місці, його не підганяли навіть хвилі і вітер ...

Ой, нарешті: знайомі фото, обличчя, пропозиції в друзі ... Хто тут у черзі? Мохаммед Хан, Денис Рудницький, Уоррен Стафф ... Костаса немає! Не-ма-є !!!

Оленка заридала щосили, завбачливо віддавши смартфон попутникові - на вітряній палубі легко загубити його в морській безодні!

- Можеш сказати, що з тобою коїться? - ввічливо запитав хлопчина.

- Маті ... Маті, - ридаючи, видавила з себе Оленка.

Той розуміюче зазирнув у заплакані Оленкині очі і уточнив:

- У тебе там родичі? Друзі?

Оленка нічого не могла відповісти.

- Стривай, - хлопець знову обнадійливо витяг смартфон з кишені форменної сорочки. - Моє ім'я Янніс, а твоє?

- Елені, - схлипнула Оленка.

- На Фейсбуці ти є, наскільки я розумію?

Оленка кивнула.

- Але краще запиши мій номер телефону - у мене Фейсбук зараз не працює. А взагалі-то я там «Еллада» іменуюся - можеш відправити запит в друзі. Правда, я відповім тільки в Києві, бо тут у мене лише кнопковий телефон без доступу в інтернет, - зітхнула Оленка, старанно витираючи сльози.

- Я вже відправив запит - спіймай мене в Києві! - посміхнувся Янніс. - А як звати твоїх знайомих з Маті? - раптом серйозно запитав він, рішуче розвертаючи за потилицю сонцезахисні окуляри.

- Костас, - Оленка знову готова була заплакати, але надія поки не поспішала потопати в морі сліз чи догоряти на суші.

- А прізвище?

- Не знаю! - знову навернулися непрохані сльози, рясно стікаючи на палубу, бо подарована мамою шовкова хустинка абсолютно розкисла, не бажаючи вбирати в себе ціле море сліз, яке іноді носять в собі люди.

- Тааак, - Янніс, схоже, не впадав у відчай. - Тут створили сайт - розмістили фотографії тих, кого розшукують ... з Маті, - зітхаючи, хлопець простяг Оленці смартфона. - Ти впізнаєш тут свого знайомого по фотографії?

Сльози миттєво просохли - Оленка нервово схопила телефон, вивчаючи знімки по сайту. Скільки ж їх - маленькі дітлахи з наївними променистими оченятами, солідні господарі розкішних вілл, закохані парочки, турботливі бабусі з крихітними довірливими онучатами ... Невже їх вже немає в живих ?! Господи, як же не хочеться вірити в жах!

- Ні, - Оленка похитала головою і повернула телефон Яннісу. - Тут його немає, - сльози знову навернулися їй на очі.

- Тоді чому ти плачеш? Може, у твого знайомого все гаразд - він просто поїхав на дачу і не хоче тобі писати? Пробач мою щирість, але це ж краще, ніж те, про що ти подумала, чи не так?

- Костас був у Маті, я абсолютно впевнена! Він допомагав рятувати людей з пожежі, а його сім'я може бути не в курсі - адже він офіційно працює в іншому регіоні, в Коринфії! Тому не опублікували його фотографію на сайті-пошуковику. Друзі його теж були в Маті, і важко навіть уявити, що з ними трапилось, - заплакала Оленка, страшенно здригаючись всім корпусом.