Кохання як пароль

Софія  дратівливо відкинула мобілку і звернулася до Оленки:

- Пробач, благаю, - ми не зможемо тебе до аеропорту проводити, Тетяну швидка забрала - підозра на кишкову інфекцію, - Софія знову закурила, ледве тримаючи цигарку тремтячими пальцями. - Без нас її не лікуватимуть – страховий поліс не оформлений, хоча ми їй кілька разів нагадували! Як завжди - чужі зусилля не цінуються, - Софія потягнулася за наступною цигаркою. - Я дуже хотіла, щоб ти залишилася, Елені, придивилася. Нам твоя допомога вкрай необхідна, як повітря! Я раніше думала, що українки здатні тільки гроші вичавлювати. Повір, ми тобі добре заплатимо, тому що ти того варта!

- Не все можна за гроші. Адже навіть якщо мені заплатять гонорар як Монтсеррат Кабальє, я ніколи не заспіваю на її рівні, як би не старалася, навіть закінчивши консерваторію «на відмінно» - але якщо я чимось корисна, то завжди до Ваших послуг!

Не встигла Софія припаркуватися в порту, як назустріч швидко закрокував Такіс:

- Еленіца, тисячу разів вибач: ми обіцяли тебе проводити до аеропорту, але тут таке сталося ...

- Нічого-нічого, я все розумію! Нехай Тетяна якнайшвидше одужує! - на ходу запевнила його Оленка, виходячи з машини.

- Ого, сумка ще важче? - зважив на руку Такіс, посміхнувшись.

- Звичайно, я ж встигла шикарні туфлі обрати ... «ДЕМАГО»! - похвалилася Оленка. Їй не звикати тягти важкі валізи - у Ісаака Рудольфовича стільки пакетів з папками свого часу перетягала, що багато чоловіків і донині заздрять її м'язам. Тоді вона тягла кипи документів з останніх сил, благаючи, наче Козетта з відром у романі Віктора Гюго «Знедолені»: хоча б полегшало! Але зараз їй згадався анекдот з бородою: «Якщо хочеш стати крутіше за будь-якого культуриста, то піди на базар і принеси один раз те, що твоя дружина тягає кожного дня - жоден культурист таких важких предметів зроду не піднімав!» Оленка посміхнулася своїм думкам, оглядаючи околиці Евіі.

- Обов'язково приїжджай ще - в туфлях і не тільки в цих! Ми завжди тобі раді, бо зробила нам величезну послугу! Як тільки причалиш в Оропос, напиши СМС. До аеропорту шлях знаєш, поїзди курсують регулярно, а якщо негаразд - дзвони, ми завжди допоможемо, - навперебій говорили Такіс ​​і Софія.

Оленка поцілувалася з ними на прощання.

- Візьмеш в сумку оливки для тата і лукум для мами? Я для них спеціально запечатав, можеш сміливо брати в літак, - Такіс ​​простягнув дві коробочки. - А це тобі - вода і випічка в дорогу!

- Шкодую, що ти - не моя донька, - прошепотіла їй на вухо Софія. Вони з Оленкою розуміюче перезирнулися і розцілувалися як добрі нерозлучні подруги.

- Щиро дякую! Успіхів! - вони ще раз обнялися втрьох, і Оленка рушила на палубу корабля. Зайшовши в салон для пасажирів, раптово відчула, як сильно стомилася - адже ніч провела без сну, і тепер ледве трималася на ногах! Ну, то й добре - гріх було спати в грецьку ніч біля моря, а ось в каюті - інша справа. Телевізор не гримає - вимкнули. Оленка тільки зараз зрозуміла, що й Софія завбачливо приглушила радіо в машині, щоб не нагадувати про трагедію в Маті ...

Серце знову забилося у відчаї. Вона покидала береги Еллади без будь-якої надії ще раз побачити Костаса ... живим! Так, може, він написав їй на Фейсбук, але де гарантія, що він після цього ... не згорів у Маті наступної хвилини? І скільки їй ще чекати на можливість зайти до Фейсбуку? До самого Києва, мабуть - навряд чи вона зможе тут згадати пароль. Ох, цей Петя-вірус!

Оленка нервово поправила запітнілі вервиці - невже це все, що їй залишилося на пам'ять про прекрасного чоловіка, якого більше ніколи не зустріне? У віконці крізь пелену сліз виднілися хвилі, що загравали зайчиками під палючим сонцем. Прикрити б гардинку - в затемненому приміщенні менше плачеш. Понад палубою сонце Еллади безжально і сумно світило у димчастому палючому небі, переборюючи кондиціонер у салоні.

Пароплав розрізав простори із справжньо грецьким терпінням і вправністю. Море, яке нещодавно дарувало надію, тепер топило її в морі наполегливо і невідворотно, з кожною хвилею дедалі глибше. Над синьою безоднею, кидаючи виклик вітрам, іноді пролітали сміливі горді чайки - Оленці так не вистачатиме їхньої компанії в далекому Києві, забудованому хмарочосами і запаскудженому не тільки воронами! Ні-ні, чайки не долетять Києва - що їм там робити? Прогинати землю під себе? Може, краще полетіти подалі від тієї землі, яка тебе не чекає, скоріше - чекає прірвою, яка не прогинається, а жере?

Вітер, здається, змінився – аби не буря! Береги ген-ген далеко - попереду простягалася морська стихія. Не тільки попіл є на планеті Земля - ​​кружляють солоні хвилі, якими можна або поплисти кораблем, або злетіти чайкою високо-високо на крилах ... мрії і вітру!

Крізь завивання морського бризу Оленка почула чиїсь кроки - незнайома чоловіча постать вимальовувалася на палубі, поступово наближаючись до неї. Схоже, це грецький ченець, судячи з вбрання. Він щось ніс у руці - ліхтарик? Свічку? Або дзеркало, що відображає сонячні промені і тестує світлом усе навкруги - чи здатні оточуючі поглянути на сонячний відблиск, якщо не на саме сонце, або відвернуться, надаючи перевагу імлі та темряві, чи то ба - тіням? Так, темрява зручніша за Сонце - у темряві не бачиш своє відображення в дзеркалі ... Оленка довго-довго дивилася на відблиск в руках ченця. І тут  він раптово загас ...

Ні, щось-таки блиснуло - маленька крапля ... Одна, друга ... Оленка поглянула на обличчя ченця - це були його сльози. Кожна з них відбивала сонячні промені з небес, даруючи надію тим, хто в темряві, зневірений і розчарований. Напевно, сльози - це останнє джерело світла для людей, що загубили надію ...

- Оленко, з днем ​​народження тебе, моя люба! Щоб у тебе все було і нічого тобі за це не було, - почулося привітання російською мовою. Клео, чи що, згадала про неї в Америці? Крім неї, привітання приймати немає від кого - за все життя Оленка не знаходила нових друзів, якщо не говорити про Пилипа і його сім'ю, які поки ще не знають російської мови на такому рівні. А тим часом незнайомий голос продовжував: