Вогні над водою

Вечір був теплий, і хвилі лагідно накочувались на пісок. Після весілля більшість гостей розійшлись, музика вщухла, а молодята танцювали останній танець.

Аліна стояла біля води, знявши туфлі, з шампанським у руках. Її погляд ковзав по зірках, що, здавалося, відбивались у морі.

— Ти втекла від гучності? — його голос пролунав поруч.

— Я втекла, щоб почути. — вона усміхнулась і не повернулася.

Він став біля неї. Їхні плечі ледь торкалися, ноги занурились у пісок. Вони мовчали.

— Аліно… — він нарешті почав, — є дещо, що я маю сказати. І не можу більше тягнути.

— Я слухаю.

— Моє справжнє ім’я — Андрій Назаренко. "Артем" — моє друге, а "Назар" — прізвисько, яке дали в бізнесі. Я... приховував це не тому, що граюся. А тому що боявся.

— Боявся чого?

— Що ти побачиш не “того хлопця з машиною і планом”, а... справжнього мене. І скажеш: “ні, дякую”.

Аліна обернулась до нього.
— А справжній ти… він боїться кохати?

— Він боїться втратити. Коли я сказав, що це угода — я брехав. Я вже тоді хотів, щоб це було не про контракт, а про нас.

Вона мовчала кілька секунд. Морські хвилі накотились ближче, доторкнулись до їхніх пальців.

— Андрію… — вона вперше назвала його так.
— Тепер у тебе є тільки одне ім’я для мене. І це… той, хто зробив мене щасливою сьогодні.

Він усміхнувся.
— А ти — моя несподіванка року.

— Та ну, — Аліна засміялась. — Хіба ти не знаєш: найкращі угоди — ті, що підписані серцем.

Він взяв її за руку і підніс до губ.
— Тоді я погоджуюсь. І з умовами. І з наслідками.

— Навіть якщо це любов?

— Особливо якщо це любов.