Між рядками музики і мовчання

Аліна стояла біля дзеркала в маленькій роздягальні для гостей. Весільна суєта залишилася за дверима — десь там сміх, тости, плани на щастя. Тут — тиша, лише слабке світло бра і її подих.

Вона спробувала привести волосся до ладу, але руки тремтіли. Серце билося так, ніби тільки що танцювало сальсу на шаленій швидкості. Відчуття його рук на талії все ще залишались… і зводили з розуму.

— Стук.

Вона обернулась.

— Це я, — його голос був трохи хрипким. Він стояв у дверях, наче з фільму — тінь, постать, запах парфумів і... невисловлених слів.

— Тобі не здається, що ми весь вечір… щось не договорюємо? — сказав він, зачиняючи двері за собою.

Аліна зробила крок назад, а потім зупинилася.
— Я просто… Я не розумію, хто ти. Ти Назар? Артем? Адрій?

Він усміхнувся, але погляд став серйозним.
— Для всіх — різний. Але для тебе я хочу бути справжнім. Хочеш знати ім’я?
— Хочу знати, хто ти в моєму житті, — прошепотіла вона.

Він підійшов ближче.
— І ким я можу бути?

— Тим, хто не зникає після танцю, — відповіла вона тихо, як шепіт серця.

Їхні погляди зустрілись. Паузу міг перервати лише поцілунок — і він перервав. Обережно, повільно, ніби питав дозволу. А потім — впевнено, гаряче. Її

 руки ковзнули до його шиї, а його — затримались на її талії.

Це був не просто поцілунок. Це була відповідь.

Коли вони нарешті відсторонились, обоє мовчали.

— Я не дам тобі сумніватись, — сказав він, торкаючись чола до її лоба. — Я хочу бути твоїм “назавжди”. Навіть якщо це починається з фальшивого шлюбу.

Аліна ледь всміхнулась.
— Тоді ти мені винен ще один танець. Без глядачів. І без таємниць.