Перший танець і дотик музики

Вечір плавно спускався на простору терасу біля озера, де золоті ліхтарики розвішувалися між дерев, а столи прикрашали свічки у скляних келихах. Легкий серпанок вкривав воду, створюючи чарівну атмосферу.

Оля, у сукні з відкритими плечима, стояла посеред танцмайданчика, її наречений тримав її руку так, ніби це була найцінніша річ у світі. Перші акорди повільної інструментальної версії "Perfect" прозвучали у вечірньому повітрі. Запала тиша.

— Готова? — прошепотів він їй на вухо.

— Завжди, — усміхнулась вона крізь сльози.

Вони почали танець — не як за сценарієм, не як на репетиції. Він був природний, як дихання. Її сукня хвилями ковзала по землі, а його руки огортали її так ніжно, що здавалося — навіть вітер не насмілиться заважати.

Гості затамували подих. Аліна дивилася, не відводячи погляду. У душі підіймалося щось світле, ледь щемливе. Вона опустила очі — і саме в ту мить знову зловила той погляд. Назар (чи то Артем?.. чи Адрій?) уже дивився на неї. Але цього разу — не просто уважно. У його очах було щось глибше.

— Ти плачеш? — несподівано спитав він, з’явившись поруч. Його голос був тихим, як музика вдалині.

— Ні… просто весілля, — знизала плечима Аліна, ледь усміхаючись. — Я сентиментальна.

— І все ж таки... — він нахилився трохи ближче. — Здається, я хотів би станцювати з тобою не на весіллі інших.

— А на якому ж тоді?

Він мовчки підняв брову. Відповідь зависла між ними. І знову — музика, яка говорила більше за слова.