Під зорями

Вони йшли повз алею парку. Ліхтарі мовчки світили, кидаючи теплі плями світла на доріжку, а дерева шелестіли над головами, ніби шепотіли секрети нічної казки.

Аліна тримала його за руку. Не впевнено, не як дівчина, що давно кохає — а як та, що тільки-но починає довіряти.

— І це твоє "особливе місце"? — прошепотіла вона.

— Майже, — Назар (чи Артем? Чи Адрій?) усміхнувся. — Але ми вже близько.

Вони зупинилися на невеликій дерев’яній платформі з краєвидом на місто. Унизу мерехтіли вогні, машини повзли мов повільні світлячки, а на горизонті світилась вежа з годинником.

— Це — моє місце сили. Коли все йде не так… я приходжу сюди згадати, хто я.

Аліна нахилилася до перил.

— А ти знаєш, хто ти?

Він замовк. Занадто довго.

— Знаю, ким хочу бути. Біля тієї, яка навіть у сукні кольору шампанського залишається вільною. — Погляд ковзнув по ній. — І з тією, яка не боїться ляпаса.

Вона засміялась. Нервово. Але щиро.

— Ти й досі не сказав свого справжнього імені.

— Тому що хочу, щоб ти мене впізнала не за паспортом, а за вчинками.

— Хитрий.

— Хіба?

— Дуже. Але я все одно думаю залишитися на сторінці.

Він нахилився ближче. Її обличчя — освітлене місяцем, з блиском у очах і серйозністю у посмішці.

— Тоді дозволь... — Він витяг з кишені маленьку коробочку.

Не каблучка. А крихітна підвіска у вигляді книги.

— Почни з цього. Це не клятва, це натяк: історія тільки починається.

Аліна торкнулася кулона, і легка усмішка ковзнула по її губах:

— Гаразд. Але я пишу співавтором.