Ранок після — сніданок із сюрпризом

— Аліно, сніданок! Не змушуй тост охолонути, як твої стосунки з логікою!

Мама гукнула знизу, як завжди — з любов’ю й легким підколюванням.

Аліна, ще у шовковому халаті, ліниво зійшла сходами вниз. У голові — сонний туман і... спогади про вчорашню зустріч. І той піджак. І та записка. І його усмішка...

На кухні — як завжди: свіжий круасан, фреш і тато в діловому костюмі навіть у вихідний.
Мама — у халаті, але з виразом обличчя, ніби керує сімейною корпорацією.

— Ну, розказуй, — мама всілася навпроти. — У тебе очі світяться. Це що — нова косметика чи… старий роман?

— Просто вечеря, — знизала плечима Аліна, сідаючи і роблячи ковток кави. — І, можливо, початок бізнес-плану.

Тато підняв брови.
— Бізнес починається з вечері? Раніше з документів...

— Ну, він був у костюмі. І з хорошим капіталом.
— А ще з обручкою в кишені, — подумала Аліна, але не сказала.

Мама в цей момент підсунула до неї срібну ложку.
— А він симпатичний?

Аліна усміхнулась у відповідь.
— Скажімо так… якщо б це був кастинг у реаліті-шоу "Заміж за тиждень", я б вже підписала контракт.

У кімнаті зависла тиша.

Тато прокашлявся.
— Ім’я?

— Назар.

Мама й тато перезирнулись.

— Так… Назар, кажеш…

— Тільки не гугліть його зараз! — Аліна вхопила телефон мами з рук. — Дайте мені хоча б одну таємницю цього тижня!

Всі засміялися.

Аліна зробила ще ковток кави, розслабилась і знала — сьогодні буде новий день. А от що він принесе — залежить і від неї.

Аліна сиділа на терасі з чашкою ранкової кави, коли її телефон завібрував. На екрані висвітилася нова повідомлення — "Unknown".

Бачиш найвище дерево праворуч? Підійди — там на тебе чекає сюрприз.

Її брови піднялися. Хто це? Чому так загадково? І що за сюрприз?.. Вона озирнулася на сад, де справді росло високе дерево. Серце закалатало швидше.

— «Невже це знову він?..» — прошепотіла вона і, не вагаючись, встала.

Аліна стояла посеред парку, стискаючи телефон у руці. Повідомлення було чітким:
«Бачиш найвище дерево праворуч? Підійди і знайди там сюрприз.»

Її серце забилось швидше. Високе дерево справді виділялося на тлі інших — розлоге, з густим зеленим листям. Вона повільно підійшла, озираючись по боках. Людей майже не було — лише легкий вітер грався з пелюстками троянд, розкиданих у траві, ніби хтось посіяв їх навмисне.

І тоді вона побачила. Прив'язана до гілки тоненькою шовковою стрічкою — коробочка, вкрита золотистим папером. Аліна обережно зняла її, розгорнула…
Всередині — ланцюжок з маленьким кулоном у формі ключа. І записка.

«Ключ від майбутнього.
Якщо ти готова відкрити двері — просто скажи мені це.
А.»

Вона посміхнулась, захоплена і зворушена. Ланцюжок одразу опинився в неї на шиї. Пальцями вона провела по кулону й відчула, як десь глибоко у грудях запалюється тепле світло.

У цей момент у її телефоні знову мигнуло повідомлення:

"Іди прямо 10 кроків. Я чекаю."

Вона зупинилась на мить — з подивом і трепетом.
А тоді — рушила вперед.

Аліна зробила десятий крок. На останньому — зупинилась. Серце билося, мов у підлітка на першому побаченні.

І тоді вона його побачила.

Він стояв під деревом, тримаючи в руках чашку кави. Світло вечірнього сонця падало на нього так, ніби весь світ вирішив зробити паузу. Його погляд зустрівся з її — трохи усміхнений, трохи напружений, повний чогось невимовного.

— Ти прийшла, — тихо мовив він, ніби не вірив.

— Ти серйозно про сюрпризи у парку? — Аліна хмикнула, але її голос був м’який.

— А як інакше знайти ключ до серця дівчини, яка любить виклики? — відповів він, вказуючи на кулон у неї на грудях. — Він пасує тобі.

Вона відчула, як щось в ній стихає. Захисна стіна, за якою вона ховалась усі ці дні, дала тріщину.

— Це був гарний хід… Але хто ти насправді, Артеме? — вона зробила крок ближче.

Він не злякався. Навпаки — підняв її долоню, торкнувся пальцями.

— Я — той, хто хоче, щоб ти більше ніколи не відчувала самотності.
І той, хто готовий грати чесно. Якщо дозволиш.

Вона мовчала. Але її очі світилися сильніше за сонце, що ховалося за обрій.

Аліна повернулась додому з пледом через плечі та розтріпаними думками. У коридорі стояв тато, з чашкою кави, як завжди, встиг все і нічого не питав одразу.

— Ну що, доню? Очі твої світилися, як у фільмах.
Але чому обличчя — як у детектива?

Аліна зітхнула й сіла навпроти нього, нахилившись до столу.

— Тату… я не знаю.
Він мені сказав… що його звати Назар. А потім — Артем. А перед тим — Адрій.
Три імені. Одне обличчя. Одне серце — мабуть. Але як мені в це вірити?

Батько усміхнувся, але лагідно.

— Можливо, він шукає себе. А може — просто перевіряє, чи ти обираєш ім’я… чи відчуття.

— Я не знаю, кого я обираю, тату. Але мені з ним не страшно. Навпаки — цікаво.
І… я боюсь, що це мені надто подобається.

Тато кивнув.

— Якщо серце веде — не бійся плутанини.
Іноді найкращі історії починаються саме так — із таємниці.