“Минуле не питає дозволу”

— Не думай, що це кінець, Андрію.
Її голос прозвучав, коли всі вже повертались до своїх столиків.

Каріна, його колишня, стояла біля них, з келихом в одній руці та нахабною посмішкою.

— Я завжди поверталася. І цього разу — не просто так.

Аліна відклала серветку на край столу й підняла брову.

— Серйозно? Ти щойно прийшла з червоної доріжки просто сюди, щоб зіграти "знову я"?

Каріна знизала плечима.

— Не всі знають, що у нього на пальці кільце не справжнє. А ти хто взагалі? Фіктивна наречена з умовного контракту?

Тиша.

Андрій стиснув щелепу, хотів щось сказати, але Аліна його зупинила поглядом.

— Фіктивна? — Аліна встала.
— То підійди ближче. Побачиш, наскільки я справжня.
Її погляд став сталевим.
— І запам’ятай: навіть якщо це угода, то я — головна ставка в ній. Не ти. І не будь-хто інший.

Каріна видала лише короткий смішок і пішла, але не спиною — лицем до них.
Це була війна поглядів, а не просто драма.

Коли вона зникла за поворотом, Аліна видихнула.
Андрій торкнувся її руки:

— Дякую, що не дала мені це все руйнувати.
— Не дякуй. Я це зробила не тільки для тебе. А й для себе. Я не дозволю нікому грати мною. Особливо публічно.

Її очі були палаючими.
І він раптом зрозумів — ця жінка більше, ніж просто "фіктивна наречена".

Аліна сиділа навпроти нього, тримаючи у руках кавову чашку. Її погляд був пильний, але водночас грайливий.

— Слухай… — вона хитро посміхнулась. — А ти хто більше? Артем? Назар? Чи, може, Андрій?

Він на мить завагався, підняв брову і відповів:

— А ти що, тест проводиш?

— Ні, просто… цікаво. Артем — той, що мовчить і рятує. Назар — як буря, яскравий і неспокійний. А Андрій — стратег. Вибирай.

Він підвівся з усмішкою, обійшов стіл, нахилився до її вуха й прошепотів:

— Я — той, кого ти не зможеш забути. Хоч як назвеш.

Аліна зітхнула. Кава в чашці вже охолола, а щоки — розпеклись.

— Ну, якщо вже ми сидимо тут, і ти все ще не сказав свого імені… — Аліна піднімає брову і хитро всміхається. — Я почну вгадувати. Ти — точно не Сашко. У тебе погляд... хижіший.

— Хижий? — усміхається він. — Хтось тут читає занадто багато жіночих романів?

— А хтось тут досі не представився. — Вона бере келих, не відводячи очей. — Артем?

— Холодно.

— Назар?

— Тепліше...

— Андрій?

— А ось тут — обпечено гаряче. — Він нахиляється ближче, і шепоче, — Але це ще не фінал гри.

— Окей, Містер Анонім, — Аліна відкидається на спинку крісла, — А скільки жінок уже грали в цю гру?

— Тільки одна. — Його голос м’якшає. — І, здається, вона зараз сидить навпроти мене в сукні кольору шампанського.

Аліна знітилася — лише на мить. Потім зухвало посміхнулася:

— Звучить красиво, але... знаєш, мені вистачає чоловіків, які гарно говорять. А от ті, хто вміє мовчати в потрібний момент — рідкість.

— Добре, — відповів він, — тоді мовчу. Але дозволь мені просто подивитись на тебе.

Її усмішка раптом змінюється. На секунду — зовсім щиро, без флірту:

— А раптом я не та, кого ти уявляєш?

— А раптом саме ти — та, кого я більше не зможу забути?

Десь у кутку хтось упустив ложку. Аліна кліпнула — ніби прокинулась.

— Окей... Це стало занадто красиво. Ти — точно не Андрій. Андрії так не говорять.

— Може, я вигадка. Може, ти ще спиш.

— Якщо так, то буди мене тільки через сто років. Але тільки, якщо каву принесеш.

— Домовились. З цукром?

— Без. Я вже досить солодка.

Він сміється. Вона усміхається. А джаз — продовжує грати.

Ніч. Світло ліхтарів лягає золотими плямами на тротуар. Вулиця майже порожня. Вони виходять із ресторану. Його рука мимоволі торкається її спини, наче оберігає.

— Ну, зізнавайся, — каже Аліна, трохи нахиливши голову. — Ти часто так гуляєш із незнайомками?

— Ніколи. Я зазвичай не встигаю дійти до моменту прогулянки. Всі зникають після "Привіт". А ти — залишилась. І блискаєш. Наче сама ніч тебе прикрасила.

Аліна посміхається, але мовчить. Це було красиво. Можливо, навіть занадто. Але приємно.

Вони йдуть повільно, ніби не хочуть доходити до машини.

— А ти? — раптом питає він. — Часто ходиш на "контрактні побачення"?

— Уперше. — Вона підняла погляд. — І що цікаво — це не найгірше, що траплялось у моєму житті.

— Так, на фоні угод з батьками "вийти заміж заради бізнесу" — це навіть романтично, правда?

Вона хихотить.

— Уявляєш заголовок у глянці: "Любов у обмін на ТОВ і каву без цукру".

— Якщо в цій історії буде кохання — я підпишу договір.

— А якщо ні?

— Тоді візьму тебе на побачення, на якому ти забудеш, що колись сумнівалась.

Вони зупиняються біля авто. Тиша. Легкий вітер грає з пасмом її волосся. Він ніжно відсуває його з її щоки.

— Ти холодна?

— Трішки.

Він знімає свій піджак і накидає їй на плечі.

— Тепер — моя черга ставити умови, — каже він, нахиляючись до її вуха. — Наступне побачення — обираєш ти. І воно не має бути бізнесовим.

— А якщо я скажу "домашній плед, фільм і піца"?

— Я вже у дорозі. Головне — не змушуй мене чекати.