“Ти прийшла?”

Вечірнє місто виблискувало ліхтарями, наче чекало на кіношну сцену.
Аліна стояла біля входу в ресторан. Її сукня кольору шампанського мерехтіла вуаллю під світлом, а туфлі ледь чутно цокали об плитку.

— "Глибокий вдих. Ти не на іспиті. Ти — сама собі диплом." — прошепотіла вона і ступила вперед.

Двері відчинилися майже синхронно з її кроком. І… він був там.

Він — у класичному чорному костюмі, сорочці без краватки й тією посмішкою, від якої вона зненавиділа своє серце за легку тремтливість.

—
— "Ти прийшла," — його голос був трохи хриплуватим, як з реклами парфумів. — "А я майже заклався сам із собою, що не прийдеш."

— "А я майже не прийшла," — визнала вона, знизуючи плечима. — "Але потім згадала, що я люблю ризик."

— "Чудово. Бо в меню — і ризик, і спокуса, і трохи кави після розбитих правил."

Вони сіли за столик біля вікна. За склом пульсувало життя великого міста, а тут — було тихо. Занадто тихо, щоб не чути, як б'ється її серце.

— "Це твоє улюблене місце?"

— "Ні," — він нахилився ближче. — "Але я сподівався, що стане."

— "Надовго?"

— "Якщо ти дозволиш."

Мовчання затрималося між ними, але не тиснуло. Навпаки — ніби давало простір для чогось нового.

Коли принесли десерт, вона засміялася: на тарілці лежало маленьке печиво у формі серця.

— "Це випадковість?"

— "Ні. Це виклик."

— "І що тепер?"

— "Тепер — твоя черга приймати рішення, Аліно."

Вечір опускався на місто м’якими вогнями, коли чорне авто ковзало по мокрому асфальту. Усередині — тиша, наповнена всім, що не було сказано за вечерю. Аліна дивилася у вікно, граючись пальцями з паском безпеки, тоді як Арсен крадькома поглядав на неї.

— Гарний вечір, — нарешті сказав він, порушуючи мовчання.

— Ага, — усміхнулася вона. — Особливо момент, коли я ледь не перевернула келих із шампанським.

— Це була вишукана кульмінація. Дуже… по-справжньому, — усміхнувся Арсен, не відводячи очей з дороги. — І ще більш по-справжньому — те, як ти намагалася зробити вигляд, що так і треба.

Аліна засміялася. Сміх видав у ній усе — і хвилювання, і полегшення.

— Я не дуже вмію тримати контроль, коли мені хтось подобається, — зізналася вона тихо.

Арсен повернув до неї голову — на секунду, але цього вистачило.

— Це комплімент?

— Можливо. А можливо — натяк. Що я боюся, як швидко це все рухається.

— Я не прошу тебе нічого обіцяти, Аліно. Але якщо хочеш, я можу просто… бути поряд. Без тиску. Без умов.

— А якщо я теж хочу — але боюсь?

— Тоді давай боятись разом. І сміятись з цього теж разом. Домовились?

Вона кивнула.

Світло фар освітило її обличчя — і в ньому Арсен побачив усе: і силу, і тендітність, і ту крихту надії, якої так бракувало йому самому.

Він натиснув на кнопку, ввімкнувши м’яку джазову музику, і промовив:

— Я відвезу тебе додому. Але пообіцяй: це не буде останній вечір.

— А якщо я хочу, щоб це був тільки початок? — відповіла вона, і цього разу її усмішка була впевнена.