Розділ 4 . Команда порятунку та грізний Макс

Надя : 

​Після кабінету завуча я почувалася справжньою героїнею. Але думки про цуценя не залишали мене. Хто міг залишити таку малечу в холодному підвалі?

​На великій перерві, коли в коридорах панував справжній хаос, я помітила того самого хлопчика-бешкетника, який розповів мені про привида. Його звали Денис, і зараз він виглядав зовсім не весело. Він стояв біля вікна і нервово кусав губи, дивлячись у бік роздягальні.

​Я підійшла до нього і смикнула за рукав.

— Денисе, це твоє цуценя? — запитала я пошепки.

​Він здригнувся і спочатку хотів щось збрехати, але потім зітхнув і опустив голову.

— Моє. Ну, не зовсім... Я знайшов його вчора біля під’їзду. Воно так плакало! А мама сказала, що у нас алергія і в квартиру не пустить. Я приніс його сюди, думав, годуватиму на перервах, поки щось не придумаю. А тепер його заберуть у притулок... — у Дениса забриніли сльози на очах.

​Мені стало його так шкода! Бути бешкетником — це одне, а рятувати собаку — зовсім інше.

​ Аня : 

​Я знайшла Надю і Дениса в коридорі. Сестра швидко переказала мені всю історію. Поруч стояла Саша, яка вже встигла дістати з рюкзака бутерброд із ковбасою — «для стратегічного запасу цуценяти».

​— Так, команда, слухайте план, — я відчула, як у мені прокидається автор детективів. — Притулок — це добре, але там багато собак. Нам треба знайти йому справжній дім сьогодні. До кінця уроків.

​— Але як? — шмигнув носом Денис. — Хто візьме собаку за одну годину?

​— Соціальні мережі та «сарафанне радіо»! — вигукнула Саша. — Аню, у тебе ж на Booknet тисячі читачів, а в Інстаграмі — пів школи!

​Ми розгорнули справжній штаб прямо на підвіконні.

1. ​Саша побігла робити «секретне фото» цуценяти (поки завуч не бачить).
2. ​Денис мав принести води та залишки своєї булочки.
3. ​Я почала писати пост, від якого серце розплавиться навіть у вчителя математики.

​Але раптом до нас підійшов Макс. Той самий Макс із 9-го класу, якого всі побоювалися через його похмурий вигляд.

— Що ви тут розвели за консиліум? — запитливо підняв брову він.

​Я вже приготувалася захищати наш «штаб», але Надя випередила всіх. Вона простягнула йому фото цуценяти на телефоні Саші.

— Ми рятуємо Привида підвалу. Хочеш допомогти чи будеш заважати?

​Макс подивився на фото, потім на Надю, потім на мене. Його обличчя пом’якшало.

— Моя бабуся живе в приватному будинку. У неї минулого місяця помер старий пес, вона дуже сумує... — він замовк, ніби боявся сказати зайве. — Покажіть мені цього «привида». Якщо він не дуже кусючій, я заберу його після уроків.

​Ми всі затамували подих. Невже наш план спрацював так швидко?

​ Надя : 

​Коли уроки нарешті закінчилися, ми всі разом — Аня, я, Саша, Денис і навіть грізний Макс — зібралися біля виходу. Марія Степанівна винесла нам цуценя, загорнуте в старий рушник.

​— Бабуся вже чекає, — коротко сказав Макс, обережно беручи малого на руки. Цуценя лизнуло його в підборіддя, і Макс вперше на моїй пам'яті посміхнувся. — Назву його Байт. Бо він маленький, але, здається, гострий на зуби.

​Денис виглядав найщасливішим у світі. Він знав, що Байт тепер у добрих руках і він зможе його провідувати.

​Ми з Анею йшли додому, і сонце світило якось особливо яскраво.

— Знаєш, Аню, — сказала я, підстрибуючи на ходу. — Перший день у школі виявився кращим за будь-яке кіно.

​— Це тому, що в житті, як і в книгах, головне — знайти правильних друзів, — Аня посміхнулася і міцніше стиснула мою руку. — А тепер біжимо додому, бо нас чекає англійська, а ми сьогодні так і не повторили ту саму букву «Щ»!

​Ми сміялися на всю вулицю. Школа зустріла нас знову, і це було круто.