Розділ 3 . Привид з хвостиком та кабінет номер 12

Аня : 

​Я вже була готова вибивати двері плечем, як у кіно, але Саша виявилася розсудливішою. Вона знайшла на підвіконні забуту кимось лінійку — довгу, металеву.

— Аню, спробуй відсунути засувку! — крикнула вона.

​Я просунула лінійку в щілину і почала порпатися в замку. Серце калатало так, ніби я сама була в тому підвалі. Нарешті — клац! — двері піддалися.

​Я залетіла всередину. Надя сиділа на лавці, притиснувши до себе рюкзак, а її очі були великими, як блюдця.

— Аню! Воно там! У кутку! — прошепотіла вона, показуючи пальцем на купу старих матраців для фізкультури.

​Я обережно підійшла ближче. Знову почулося те саме зітхання... а потім тихе скімлення. Я відсунула край матраца і завмерла.

​Там, згорнувшись калачиком, лежало маленьке цуценя. Чорне, з білою плямою на носі й сумними очима. Воно тремтіло і ледь чутно сопіло уві сні. Поруч лежала порожня миска, яку хтось дбайливо приховав.

​— Це... це і є привид? — Надя підійшла ближче, і її страх миттєво змінився на захоплення. — Ой, яке воно миле! Аню, дивись, воно ж зовсім крихітне!

​— Хтось його тут ховає, — здогадалася Саша. — Напевно, хтось із першачків підібрав на вулиці й боїться нести додому.

​Але насолодитися моментом нам не дали. У дверях роздягальні з’явилася постать завуча — Марії Степанівни. Вона поправила окуляри й суворо подивилася на наш «загін порятунку».

— Дівчата? Лебюк, обидві? І ти , Олександро? Що ви тут робите під час уроку? Ану, кроком руш до мого кабінету!

​ Надя : 

​В кабінеті завуча пахло валер'янкою і старими журналами. Я міцно тримала Аню за руку. Мені було трохи соромно, що я полізла в роздягальню, але я весь час думала про те цуценя.

​— Порушення дисципліни в перший же день! — Марія Степанівна постукала ручкою по столу. — Зрив уроку, проникнення в технічне приміщення... Що мені написати вашим батькам?

​Аня випрямилася. Вона виглядала такою впевненою, що я навіть перестала тремтіти.

— Маріє Степанівно, ми готові понести кару. Але там, у роздягальні, живе щеня. Воно голодне і налякане. Надя почула його і хотіла допомогти, а двері випадково зачинилися. Хіба доброта — це порушення дисципліни?

​Завуч на мить замовкла. Її суворий погляд трохи пом’якшав.

— Щеня, кажете?

​Раптом двері відчинилися, і на порозі з’явився Ігор Михайлович — мій вчитель англійської (і Анин вчитель геометрії).

— Вибачте, що перериваю, — сказав він із усмішкою. — Але я якраз шукав цих дівчат. Ганна обіцяла допомогти мені з розстановкою нових підручників у бібліотеці, а Надійка мала бути її асистенткою. Я дозволив їм трохи затриматися.

​Марія Степанівна підозріло подивилася на вчителя, а потім на нас.

— Ну, якщо це було доручення від вчителя... Але щоб більше ніяких підвалів! Йдіть на уроки. А з цуценям ми розберемося — я зателефоную до притулку «Добрі руки», у мене там знайомі.

​Ми вийшли в коридор, і я ледь не підстрибнула від радості.

— Ігорю Михайловичу, дякуємо! Ви нас врятували! — вигукнула я.

​Він підмигнув нам.

— Наступного разу, коли знайдете «привида», одразу кажіть мені. Я теж люблю собак. А тепер — бігом до класу!

​Аня : 

​Коли ми йшли коридором, я відчула неймовірне полегшення. Перший день виявився набагато цікавішим, ніж я очікувала.

​— Аню, — тихо покликала мене Надя, коли ми дійшли до її кабінету. — Ти ж напишеш про це цуценя у своїй наступній книзі? Ну, про те, як воно стало справжнім супергероєм?

​— Обов'язково, Надю. Назву її «Привид підвалу, який любив ковбасу», — засміялася я.

​Ми обмінялися «п’ятірками», і я попрямувала до свого класу. Попереду була ще англійська мова, але я знала — ми з сестрою команда. І жодна школа нам не страшна, доки ми стоїмо одна за одну.