Розділ 2 . Таємниця замкнених дверей

Аня : 

​Третій урок. Геометрія. У класі панувала така тиша, що було чути, як муха б'ється об скло. Ігор Михайлович повільно пройшовся між рядами, постукуючи крейдою по долоні. Його «сюрприз» виявився контрольною-летючкою на першому ж занятті.

​— Отже, панове семикласники, згадаємо властивості суміжних кутів, — його голос звучав спокійно, але для нас це було як грім серед ясного неба. — Лебюк, до дошки.

​Я відчула, як долоні стали вологими. Саша під столом непомітно стиснула мій кулак, мовляв: «Ти зможеш, ти ж професорка з минулої книги!». Я підійшла до дошки, взяла крейду і почала малювати трикутник. У голові на мить усе переплуталося, але раптом я згадала: сума кутів завжди 180°.

​Крейда швидко застукала по поверхні.

— Кут АВС дорівнює куту СВD, тому що... — я впевнено дописувала розв'язання, відчуваючи, як страх відступає.

​— Непогано, Ганно. Пам'ять тебе не підвела за два місяці, — Ігор Михайлович ледь помітно кивнув.

​Я повернулася на місце, і Саша прошепотіла:

— Фух, врятувала честь класу! Але ти чула? У початковій школі капець що коїться. Кажуть, хтось бачив тінь у роздягальні біля підвалу.

​Моє серце знову йокнуло. «Надя!» — перша думка, яка промайнула в голові. Моя сестра занадто допитлива, щоб пройти повз таку новину.

​Надя : 

​Перерва тривала всього п’ятнадцять хвилин, але мені цього було цілком достатньо для розвідки. Хлопчик-бешкетник не брехав: біля сходів у підвал справді було якось занадто темно і холодно.

​Я набралася хоробрості, поправила бант і підійшла до важких дерев’яних дверей роздягальні, що вела до технічного коридору.

— Тут нікого немає, — прошепотіла я сама собі. — Привиди не люблять уроки читання.

​Раптом зсередини почувся дивний звук. Наче хтось важко зітхнув або потягнув по підлозі щось металеве. Дзинь! Я завмерла. Моя цікавість виявилася сильнішою за страх. Я штовхнула двері й зазирнула всередину. Там, серед старих курток і забутих змінних черевиків, було напівтемно. Я зробила крок, потім ще один...

​І раптом двері за моєю спиною з гучним гуркотом зачинилися!

​Я кинулася до них і смикнула за ручку. Замкнено.

— Гей! Відчиніть! — я щосили застукала кулачками по дереву. — Це не смішно!

​Але в коридорі вже пролунав дзвоник на урок, і тупіт ніг однокласників швидко стих. Я залишилася в темряві зовсім одна. Тільки десь у кутку знову почулося те саме зітхання.

​— Лисичко Міло, якщо ти мене чуєш, допоможи, — прошепотіла я, стискаючи свій брелок. Хоча ми були в реальній школі, я дуже хотіла, щоб магія з Аниних книг зараз спрацювала.

​Аня : 

​Наступна перерва. Я чекала Надю біля її класу, але вона не вийшла.

— Ви не бачили мою сестру? — запитала я її однокласницю.

— Вона кудись побігла ще на початку перерви. Казала, що піде «шукати докази», — відповіла дівчинка.

​У мене всередині все похололо. Докази? Підвал!

Я кинулася до сходів, перестрибуючи через дві сходинки. Саша бігла за мною.

​— Аню, ти куди? Нас за це в кабінет директора викличуть!

— Мені байдуже на директора! Там Надя!

​Ми добігли до дверей роздягальні. Я смикнула ручку — не піддається. Але знизу, з-під щілини дверей, я побачила щось знайоме. Рожевий блискучий бант, який застряг у дверному отворі.

​— Надю! Ти там? — я притулилася до дверей.

— Аню! Тут привид! Він зітхає! — почувся заплаканий голос сестри.

​Я озирнулася довкола. На стіні висів щиток із ключами, але він був зачинений на скло.

— Сашо, шукай щось важке! — скомандувала я.

​У цей момент я відчула себе героїнею своєї власної книги. Тільки замість магічного посоха у мене в руках був підручник з геометрії, а замість ворогів — замкнені двері старої школи.

​— Тримайся, Надю! Сестри Лебюк так просто не здаються!