Розділ 1 . Перший дзвоник для нервів

Мої дорогі читачі! 

Ця книга більш реальна вона про мене і мою сестру Надійку, про наші дні у школі, я Аня мені 12 років я вчуся у 7 класі, моя сестра Надя 8 років у 2 класі, давайте почнемо книгу 

Аня : 

​Ранок понеділка пахнув не кавою, а панікою та свіжовипрасуваними блузками. Після двох місяців дистанційки та канікул повернення до справжньої школи здавалося висадкою на іншу планету. Я стояла перед дзеркалом, намагаючись приборкати своє волосся, яке ніяк не хотіло вкладатися в охайну зачіску.

​— Аню! Ти бачила мій лівий черевик? Він зник! Магія, не інакше! — голос Надійки пролунав із коридору, супроводжуваний гуркотом перекинутого кошика для іграшок.

​Я зітхнула і вийшла з кімнати. Моя молодша сестра, учениця другого класу, стояла посеред хаосу в одному гольфі та з великим бантом, який з’їхав їй на вухо.

​— Надю, магія тут ні до чого. Це просто твоя звичка кидати речі де заманеться, — я нахилилася і витягла черевик з-під пуфика. — Тримай. І давай швидше, бо запізнимося в перший же день.

​— Ой, дякую! Ти мій рятівник, — Надя швидко взулася і схопила свій рюкзак, на якому весело теліпався брелок-лисичка. — Аню, а як думаєш, у другому класі ставлять двійки за те, що забув, як писати букву «Щ»? Бо я, здається, забула...

​Я посміхнулася і обняла її за плечі.

— Не хвилюйся. Навіть якщо забула — ми разом усе згадаємо. Головне — тримайся ближче до мене на перервах.

​Ми вийшли з дому, і прохолодне ранкове повітря миттєво привело мене до тями. Школа зустріла нас шумом, від якого я вже встигла відвикнути. Натовпи дітей, кольорові рюкзаки та вчителі, які намагалися навести лад у цьому морі енергії.

​Біля входу я побачила Сашу. Моя найкраща подруга махала мені рукою, тримаючи в іншій повідця зі своїм песиком (вона забігла занести документи перед тим, як відвести його додому).

​— Аню! Нарешті! — Саша підбігла до нас. — Ти готова до геометрії? Кажуть, Ігор Михайлович сьогодні в особливому настрої, обіцяв «сюрприз» на першому ж уроці.

​Моє серце йокнуло. Геометрія — це добре, я її люблю більше за алгебру, але «сюрпризи» в перший день — це занадто навіть для мене.

​— Побачимо, — відповіла я, міцніше стискаючи руку Надійки. — Головне — вижити до великої перерви.

​Я провела Надю до її класу. Вона виглядала такою маленькою серед другокласників, але коли вона повернулася і показала мені великий палець вгору («Все окей, сестричко!»), я відчула, що ми впораємося.

​ Надя : 

​Мій клас зустрів мене таким вереском, ніби ми всі виграли в лотерею мільйон цукерок. Мій рюкзак здавався мені занадто важким, а вчителька — занадто високою після літа. Я сіла за свою парту і почала викладати пенал.

​Раптом до мене підійшов хлопчик із паралельного класу, якого всі вважали головним бешкетником.

— Гей, Надю! Чула новину? Кажуть, у нашому підвалі оселився привид старого завгоспа. Хто сьогодні туди спуститься — той справжній герой!

​Я відчула, як мої коліна трохи затремтіли. Привид? У нашій школі? Треба терміново розповісти Ані. Вона точно знає, що робити з привидами — вона ж стільки про них писала у своїх книгах!

​Я подивилася у вікно. Там, на шкільному подвір’ї, старшокласники про щось палко сперечалися. Серед них я бачила свою сестру. Вона виглядала такою дорослою і впевненою в собі.

​«Нічого, — подумала я, стискаючи свою ручку-лисичку. — Якщо в школі є привид, то у нього немає шансів. Бо проти двох сестер Лебюк не встоїть жодна магія!»

​Перший дзвоник пролунав так гучно, що я ледь не підскочила. Ну що ж, зустрічай нас знову, школо. Ми повернулися!