Агра

Вперше за всю поїздку мене розглядали так, ніби я була не людиною, а експонатом.

Ми їхали машиною через кілька штатів. Я з цікавістю стежила, як за вікном змінюється картинка. Потім попросила водія зупинитися біля маленької продуктової будки: захотілося води.

Гід попередив, що тут не розуміють англійської, і я вийшла разом із ним. Чоловік залишився в машині. Стояла спека, була обідня пора, людей на вулиці було небагато.

Біля будки гудів холодильник, якому на вигляд було років сто. Він бурчав, як трактор. Поруч стояв молодий хлопець, років сімнадцяти. Гід щось пояснив продавцеві мовою хінді, і той простягнув мені пляшку.

Поки я розплачувалась, відчула на собі погляд. Хлопець дивився уважно, ніби оглядав мене з усіх боків. Я глянула на нього. Він не відвернувся. Його майже чорні очі не відпускали мене.

Мені стало ніяково. Я схопила пляшку й сильно притиснула її до грудей.

Я розвернулась іти до машини, і він раптом провів рукою по моїй шкірі вище ліктя, до самого рукава футболки. Легко, лагідно.

Я відсахнулась і озирнулась. Навколо стояла суцільна тиша.

Усі, хто був у радіусі двадцяти метрів, дивилися на мене. Усі до одного. Я була тим, кого розглядають. Дивне й неприємне відчуття: ніби мене прилюдно роздягли догола.

Спина стала мокра. Може, від спеки.

Я майже побігла до машини.

Кілька хвилин я сиділа мовчки й дивилася в одну точку. Потім запитала гіда, чому вони так пильно мене розглядали.

- Вони ніколи не бачили білошкірої людини, - відповів він.

Я відвернулась до вікна. Чоловік поклав свою руку мені на коліно й тихо стиснув. Він поряд.

Дорогою ми зупинилися на заправці. Я із задоволенням вийшла розім'ятися. Купувати там нічого не стала: не була певна в якості продуктів, а проблем зі здоров'ям мені не хотілося. Бруд тут був звичним тлом.

Я відійшла трохи вбік і побачила таку картину.

Чоловік кайлом розбивав стіну старої будівлі. Невисока худенька жінка в сарі збирала каміння й цеглу у великий металевий таз. Коли таз наповнювався, чоловік допомагав підняти його й ставив жінці на голову. Вона йшла, притримуючи таз однією рукою, а другою трохи підіймала поділ довгої спідниці, щоб не впасти на ґрунтовій дорозі.

Її руки й обличчя почорніли від сонця. Таких жінок я вже бачила на вулицях: передчасно постарілих, часто беззубих. Не хотілося, щоб її спіткала така доля.

Я теж дивилася на неї. Може, так само, як вони на мене.

Мене покликали, і я повернулась до машини.

Невдовзі ми були в Агрі. Сюди їдуть заради одного: мавзолею Тадж-Махал.

І ось він. Високий, розкішний. Точнісінько як на туристичних брошурах, навіть краще. Післяобіднє сонце додавало білому мармуру золотистого відтінку. А квітковий візерунок із напівкоштовного каміння в оздобленні підкреслював легкість і витонченість.

Перед входом стояло безліч яток із сувенірами. Над ними висів гомін: продавці зазивали покупців. Довкола юрмився натовп туристів з усього світу. І всі вони дивилися на нього.

Я відійшла подалі й торкнулась мармуру. Він був теплий від сонця, ніби світився й ставав майже прозорим. Кожна прожилка була особлива й малювала довкола себе свій візерунок, наче всесвіт.

Я так захопилася, що не помітила, як до мене підійшов продавець і запропонував купити сувенір на пам'ять. Я погодилась і вибрала шкатулку з чорного мармуру, інкрустовану камінням у вигляді квіткового візерунка.

Історія цього мавзолею сумна, і, чесно кажучи, я не дуже люблю такі будови. Я віддаю шану майстрам, які створили таку красу. Але енергетика місця й кількість людей мене виснажили.

День добігав кінця. А на завтра були нові плани.