Кхаджурахо

В аеропорту нас зустрів гід. Турфірма вирішила загладити провину бізнес-класом.

Келих зі свіжим соком, просторе шкіряне крісло, меню їжі та напоїв на вибір. Можна було б відчувати себе королевою. А я ще чула гул вокзалу.

Поруч розмістилися двоє молодих англійок, які весело щебетали між собою. Ми встигли обмінятися привітаннями й кількома фразами про місцеву погоду, і літак злетів.

Утома навалилася одразу. Голова була важка, наче на неї поклали бетонну плиту, очі самі заплющувалися, тіло стало ватним. Я поринула в сон, але мозок усе ще жив ранком. Мені наснилося, що я тікаю від натовпу. Люди гналися за мною й щось кричали незнайомою мовою.

Я прокинулась від гучного оголошення. Кілька секунд не розуміла, де я. Потім дійшло: безпечно.

Після посадки в Кхаджурахо нас зустріла машина, і ми поїхали до готелю. Я дивилася у вікно й не вірила очам. Навколо було зелено. Чисто. Жодних куп сміття вздовж огорожі.

Я не витримала й запитала гіда, чи в них так усюди.

- Ні, - сказав він. - Такі вимоги влади міста й штату.

Тоді що заважає владі інших штатів прийняти такі самі закони? Відповіді не було.

Після обіду ми одразу вирушили до храмового комплексу Кхаджурахо, його ще називають «кам'яною Камасутрою».

Стіни майже тисячолітнього храму від основи до самого верху вкриті скульптурами заввишки понад метр: музиканти, танцюристи, батальні сцени. І сцени плотських утіх, без жодного сорому.

Я підійшла до центрального храму. Переді мною стояла будівля, яка нагадувала священну гору Кайлас, про яку свого часу я багато читала. В індуїзмі це обитель Шиви. Масивні платформи-тераси височіють одна над одною, наче складені з велетенського Лего, і тягнуться вгору. Кожен сантиметр стін вкритий тонкою, складною різьбою. Поряд із ним я відчула себе маленькою, ніби дитиною.

Я йшла вздовж стін і намагалася розгледіти якомога більше барельєфів. Спиняла погляд на дрібницях: на складках одягу, на пальцях танцюристки, вигнутих у жесті. А ось чоловік притягує до себе вигнутий жіночий стан, її ноги обхоплюють його тулуб, а обличчя тягнуться до поцілунку. Уся сцена нагадує танго: таке ж чуттєве й спокусливе. Усі форми тіл округлі, особливо жіночі сідниці й груди. Напевно, у ті прадавні часи моди на худорлявих точно не було. Цінувалася жіночність і сексуальність.

Роздивляючись тисячі фігур, створених протягом сотні років, я питала себе: скільки майстрів віддали цьому свої сили, талант і життя?

Повернувшись до готелю, я побачила тих самих англійок. Цікавий збіг обставин! Знову разом, тепер в готелі.

Наш готель скидався на невеликий одноповерховий палац махараджі посеред квітучого саду. У внутрішньому дворі був басейн у формі квітки. Номери розташовувалися по периметру. Вхідні двері були різьблені, дерев'яні. Замок — висячий, схожий на амбарний, а ключ довгий і старовинний.

У просторому номері стояло масивне ліжко з високим балдахіном. Дерев'яні опори були скручені й пофарбовані в різні кольори. Меблі були витримані в одному стилі, а на підлозі лежав м'який візерунчастий килим.

Кондиціонера не було. Але завдяки вдалій архітектурі в кімнаті було прохолодно й затишно.

Чоловік замкнув двері на засув. Після довгого дня, повного вражень, тіло просило відпочинку. З відкритого вікна легенький вітерець ніс аромат квітів. Засинаючи під балдахіном, я вперше відчула себе Попелюшкою.

Але завтра все зникне.

Вранці ми залишили це по-справжньому казкове місце. Мені так не хотілося йти, що я забула в шафі туніку, яку купила напередодні, хоча забудькуватістю ніколи не страждала.