Зустріч, що змінила все.

Коли зрозумів, що не дотягтися до гілки, прийшов відчай. Знав, в цих краях зустріти когось майже неможливо. Я очікував нападу паніки чи страху. Та не було їх – трясовина затягувала безжально повільно, холод такий ніби ноги в одну мить пронизує тисяча голок, не дає зосередитись та в той момент мене бинтежило лише одне питання, не коли помру і що буде потім ні я думав про те як я попавсь я ж знав, відчував ці місця, тому й не боявся ніколи. Я ж стояв на твердій землі міцно та упевнено, а тут враз як під ногами розійшлася та й вгруз по пояс. Як таке могло трапитись зі мною? Зхибив? Ні не може бути, я знаю як це буває вибиравсь не один раз. Щось було не так саме з цією. Та часу на роздуми лишалося все менше, зосередитися було все складніше. Думки роїлися тисячами в голові, та ніяк не вимальовувалась ідея..  Остання надія відлетіла коли не зміг дотягтися до гілки, а вона ж була зовсім поруч надія на життя та як я вже зрозумів недосяжна. Чим рняніше тягнувся до неї, тим більше вона віддалялась від мене. Коли вгруз по груди зрозумів, ще кілька хвилин і забуття, а я ще стільки не встиг…  
Той голос. Я чую його навіть зараз, стільки часу минуло, а я пам’ятаю всі його нотки всю силу. Я так радий був його чути, це невимовно. Знай я тоді, що буде потім, сам би занурилася в ту бридку жижу.  
- Я бачу в тебе неприємності.  
Дід старий, невисокого зросту увесь покритий волоссям, як мені тоді здалося, бачив лише одні очі, дивні такі, пронизливі. Він не був здивований, побачивши мене, навпаки, я зрозумів, він бачив мої спроби врятуватися.. Але чому ж тоді не допоміг? Чому зараз вийшов? Проте то була одна з тисячі інших думок, яка як з’явилась так і зникла. Я був радий, бачив спасіння і мені було байдуже  хто він і які його мотиви. 
- Допоможіть мені. Без вас я загину. 
- Це я бачу.  
- Ну то не стійте, нагніть до мене он ту гілку. Я на неї давно дивлюсь. Он воно моє спасіння. Та хутчіш я вже ніг не відчуваю. Холод якого ще в житті не знав. 
- Холод, кажеш.. Жити хочеш? 
- Діду та ви, що звичайно хочу допоможіть я вам віддячу.. 
Ну то не стійте, нагніть до мене он ту гілку. Я на неї давно дивлюсь. У мене вдале полювання було повно м’яса в сумці он там гляньте. 
- М’ясо кажеш, хочеш мені дати те що я й сам можу взяти.  
- То чого ж ви хочете? 
- Будеш мені служити, поки строк не вийде. Як буду задоволений то будеш вільний ти. Як що ж ні то повернешся сюди в цю ж саму хвилину.  
- Я не розумію про що ви там говорите та вибору в мене не має, я все зроблю тільки врятуйте мене, я Вас благаю. 
- Звісно зробиш. Ти все зробиш. 
І він зник, я оторопів від несподіванки, а може я вже помер, або як це все пояснити. Та не встиг я отямитись, як відчув смак болота в роті, я заплющив очі і готовий був зустріти смерть. Одну хвилину було тихо, так тихо, що я чув як швидко тече і пульсує кров в моїх жилах. Життя мене ще не покинули, тіло опиралось, а легені просили кисню, я відчайдушно борсався і відчував як занурююсь все глибше і глибше. Сил майже не залишилось я завмер. Було безмежно шкода себе життя в цілому. 
А наступної миті я розплющив очі і побачив світ знову, подиву не було кінця я не міг збагнути, що ж зі мною трапилось. Все тіло боліло було ніби не моє важке  і кволе після першої спроби підійнятись прийшла темрява. Прокинувся я від пекучого холоду, одяг покрився брудною крижаною кіркою, він потріскував ніби ламавсь, при кожному русі.  
Кожен рух приносив пекучий біль, хотілось заплющити очі знову. Та розумів крізь пелену туману в голові, що якщо засну уже не прокинусь. Неймовірних зусиль мені коштувало встати.  Та це було вже щось, біль нагадував – я живий. Згадав про стару дідову землянку вона була за кілометр від мене. Я майже забув про неї, і дуже надіявся, що за той час недбальства вона не зруйнувалась. На свій подив я помітив – іти стало легше, не пам’ятаю скільки часу добирався,  та от снігу звідки взявсь та так багато, не природньо як на кінець осені, тай ліс був геть інший я боявся, що заблукав. Скільки ж часу минуло? 
Та врешті решт я знайшов її. Допоміг старий дуб орієнтир. На щастя землянка була ціла, та суху, а в печі були дрова я розвів вогонь. Розлилось тепло і тільки тоді я дозволив собі розслабитись. Заплющив очі і заснув. 
Прокинувся від тяжкого сну, та перші хвилини не міг зрозуміти, де я знаходжуся. Проте отямився дуже швидко коли  побачив того ж діда, він сидів навпроти вогню гріє старі сухощаві руки. На мене навіть і не глянув.  
- То я живий?  
- Живий, якщо хочеш. 
- Як це розуміти, що трапилось там на болоті? Я ж відчував як мене затягло у прірву, як ви мене витягли, це ж було неможливо. 
- А це важливо, ти живий і більш здоровий, і з кожним днем ти ставатимеш сильніший, мудріший. Тепер ти не забуватимеш нічого, все що бодай хоч раз краєм вуха почув, залишатиметься в тебе в голові. Це тобі допоможе нести варту. Тепер ти вартовий часу будеш оберігати розлом той, що на перехресті доріг. Пам’ятай кожен розлом має дві сторони. Ти завжди залишається у своєму часі і не повинен нікого пропускати. На іншому боці буде такий же вартовий ви будете в одному місці але в різний час.  
- Почекай, що ти говориш.. Я.. 
- Зрозумієш, все прийде. Головне, скажу тобі, ти живий, проте вже минуло рівно сто років від того часу коли ти пішов до лісу. І не перебивай,  так потрібно. 
- Де я зараз. 
- Ми в лісі. Ти маєш багато чому навчитися. Та для цього не вдала година.  
- Чому?  
- Світ стоїть на межі великої катастрофи. Там у далекому майбутньому. Зробили страхітливе відкриття. І тепер всі наші віковічні устої тануть як сніг по весні. 
- І що маю робити тепер я. 
- Ти – допоможеш повернути наш світ. Такий який був. Повинен залишитись. 
- Нащо, може зміни потрібні? 
- Зрозумієш коли побачиш. Час зараз ніби іграшка в руках нерозумної дитини.  
- Що може трапитись? 
- Час то є початок і кінець і вічне коло буття. Це порядок який ми повинні  берегти. Зникне час – зникне і простір, а з ним все живе матеріальне і невагоме. І ми з тобою теж. 
     Повірити в те, що не можливо побачити складно, ще складніше уявити. Повірити в неіснуюче – маячня.  
      Так я і жив до зустрічі з ним не вірив не бачив та й чути не хотів. Чи був я хорошою людиною, певно так, бо інакше не опинився  тут не став обранцем долі.  
Так думав я на початку, в кінці  сумніваюся  в тому чи є взагалі різниця між добром та злом. Спочатку було просто то біле то чорне. Потім..