Коли ще був живий.

Куди він прямує. І чого ще досі не спинився. Хіба ж цього він хотів на початку, така благородна була ідея, обійти саму смерть, як таке могло взагалі прийти на думку. Хіба можливо.. Та межа вже давно змістилась оце вже можна було б втямити. Побачивши всі ті дива в що тільки тепер не повіриш..  Проте знати все як виявилось не проста робота, треба тепер світ боронити та тільки от на стороні зла це тяжко зробити.. Бо то ж є нечесть, холодна і слизька мов той мрець, тижневої давнини. 
Змалечку діди говорили про всі дивні речі і вірили та почитали, та от бачити їх не доводилося нікому, а хто бачив то той вже не розкаже, так і залишалося б все в історіях якби не одна зустріч, що перевернула моє життя. Розділила його на дві дуже різні частини, ніби пазли однієї картини та от тільки не підходять по краям. 
Почну з початку, це було насправді давно, вже багато річок змінили русло з тих часів.. але я все пам’ятаю ніби це було вчора, настільки  добре що коли б заплющити очі можна відчути запах лісового моху та сирої хвої. Я пішов до лісу як і тисячі разів до цього, була пізня осінь вночі був невеликий мороз щипав шкіру рук, коли потрібно було звільнити їх від хутра, без цього не вполюєш здобич, потрібно відчувати свою зброю злитись з нею. Я йшов собі йшов тихо і повільно, під ногами поволі потріскували ламаючись вологі трухляві гілки.. Після нічного морозу, приємно опустився туман, було вогко але тепло. Довкола пригнічена картина, віковічні дерева втратили своє листя тепер сплять, а зовні ніби мертві.. Прилетить вітер з далекої півночі поколихає, як мати дитину, то й сплять собі далі.. Тільки поскрипують часом. З першого погляду зовсім тихо тут, але ж ні прислухавшись почуємо безліч звуків, поєднай і уяви картину того, що там відбувається. Почекай, завмри й ти побачиш ту картину в дійсності з усіма її барвами життя..  Там білочка горішок несе, заєць за кущем трясеться. Кабан землю риє. Стільки звуків як можна цього не помічати. Ліс живий... 
На полювання ходив ще з малку тому й не боявся цих країв, хоча говорили про них всіляко...  Я не бажав тому вірити, мав на то свою віру, як з повагою до лісу ставитись, та вшановувати його закони то й він тебе вшанує. Та на саму шану розраховувати не варто, тому й мав завжди де сховатися в зимові довгі ночі або як негода нагонить. В кожній частині мав свою хижку чи землянку. А в пастки щоразу втрапляла здобич. Яка б лиха та холодна зима не була, а м’яса завжди було вдоволю, а як інакше з таким слідопитом, говорили люди. Любили та шанували всі за гострий розум та вдачу. Родина ніколи не була голодна, рідна земля завжди годує того хто її шанує..   
Жилось мені добре мав і місце і призначення. Та от змінилось все швидше ніж встиг змигнути оком. 
Жив я в мальовничому місці. Не велике поселення людей. В ті часи багато було поселень, збиралися люди до купки так краще оборону тримати, багато тоді у наших краях було господарів, та й лад кожний хотів свій поставити. От об’єднувались заради підтримки. Розташування у нас було добре з північного краю охороняв ліс з південного простори та степи, велика повноводна ріка Лтава. Жилося тут добре, завжди було достатньо риби з річки, зайців з поля, в лісах наших який тільки звір не водився. Кожний чоловік був при роботі, обов’язки мали всі, були у нас і майстри свої і знахарі. В пошані завжди звичайно мисливці, а от тут вже мені рівних не було.. 
Не дарма бо дід Микита з пелюшок навчав відчувати кожну найменшу зміну в хащах лісових. Та я більше часу свого життя провів попід багатим гіллям ялиць та сосон. А скільки землянок було по різних межах. Скільки секретів я від нього взнав, ех що й говорити.. Шкода діда та літа його наздогнали, навіть знахарка наша Серафима не змогла нічого вдіяти, хоча підіймала тих хто уже давно зліг, а тут за один молодик помер. Проте покидаючи цей світ він завмер з посмішкою на вустах. Тож я так думаю все встиг, що хотів. То й пішов за межу спокійно.. 
Ото треба було слухати діда. Поки був живий оберігав, а не стало його то й настанови забулись... 
Жив я мирно в пошані й добрі серед своїх. Ходили на полювання, а зимовими довгими вечорами сиділи біля печі за розмовами. Любив спостерігати то знав всіх і кожного і розумів їх добре.. Та от не говорив їм про це, хто кмітливіший сам бачив.